Мир і війна Скільки існує світ - стільки й існують війни. Світ ділили, переділяли, знову ділили... Жодна держава не існує вічно: то приєднується до чогось, то відділяється, то її знищують. Іде безкінечний переділ світу. І над цими глобальними катаклізмами хтось стоїть, комусь не йметься все захопити, підпорядкувати собі, володіти. На жаль, війни роблять не народи, а лише окремі постаті. Стільки історій існує про те, як із-за дрібниці починалися кровопролиття. Так легко підбурити на національну ворожнечу - і так важко зупинити кровопролиття. А життя у людини лише одне, і воно не повториться. Ніхто не має права забирати життя іншого, бо немає більшої цінності у світі, ніж людське життя. Постійно на земній кулі йдуть війни. Кожен день хтось десь воює, помирає. Для всіх навіть співчуття не вистачить. Найбільше болять людині війни на її території. Слава Богу, ми вже 56 років без війни. Нещодавно святкували річницю перемоги. Який незвичайний цей день! Весна вже давно почалась, але саме 9 травня все буяє і кипить у цвіту; у цей день найкрасивіша весна, найбільший цвіт, найчарівніші квіти, наймиліша музика і найдобріші люди. Цей день на всіх накладає печатку милосердя, доброти, якоїсь патріотичності, урочистості. Щемно на серці, боляче дивитись на останніх ветеранів. Їх уже зовсім мало, і з кожним роком вони бідніші і бідніші. Гірко і соромно їм дивитися в очі, бо держава зробила їх жебраками. Зносилися костюми, скоро ні до чого буде і ордени чіпляти. Отак ми їх шануємо. А вони воювали за Батьківщину, за нас. Невже раніше люди були інші? Кращі? Цікаво чи зараз змогли б проявляти такий патріотизм, чи спроможні на подвиги наші сучасники? Держава у нас ніби є і ніби її немає. Зовсім відсутнє почуття захищеності, таке враження, що нікому наверху немає справи до простого народу. А ми ж так чекали самостійності, незалежності! Як довго-довго ми її виборювали. Скільки крові пролито, скільки життів загублено! А в ім'я чого? Хіба ми зараз щасливі? Ми злидарі. Це про нас говорять: чому ми такі бідні, бо дурні; а чому дурні - бо бідні. Замкнуте коло. Я часто замислююся над долею свого народу: ну чому він такий терплячий і покірний? Як може весь народ бути рабом, терплячим волом? Чи ми такі байдужі, чи ледачі, чи боягузи? Мабуть, все-таки страх робить таке з людьми. Так звідки він взявся і коли причепився до нашого народу? Наш народ не любить сам розпочинати війни, він ніколи цього не робив. Але він і не вміє себе захистити. А це погано. Ми засуджуємо Росію, що вона споконвіку втручається у чужі справи, розпалює війни, насильно когось завойовує. Прикладів сотні: Кавказ, Прибалтика, Афганістан, Угорщина, Чехословаччина, Чечня тощо. А це кров, це смерть синів, у яких є матері. Моя Україна не любить війн, вона не кривава. Це дуже добре, нехай хоч матері наші спокійно сплять. Але і такою терплячою теж не можна бути. Адже ми зараз не живемо, ми існуємо, щоб не померти. Це дико після стількох років цивілізації, при такому розвитку культури, при наявності такої історії. Так не може бути довго! Просто це протиприродно. Адже існують світові закономірності. Мабуть, ми переживаємо зараз сутужні роки. І не може бути, що ніколи нічого не зміниться. Зміниться обов'язково! Шкода лише, що наше життя уже пройде...
