З найдавніших часів у горах над Дніпром існували печери. За літописом, монахи Антоній та Феодосій, оселившись у тих печерах, заснували монастир. У XII столітті монастир дістав статус головного — Лаври. Монастирські церкви були збудовані дванадцятьма братами. Вони ж будували високу лаврську дзвіницю. І було тим братам особливе чудо Боже: скільки вони вирують удень, уночі входить у землю. Тому риштування брати не потребували. Стоячи на землі, будівники виводили у сіті стовпи, що бачимо сьогодні під самим тим дахом. А однієї ночі з'явилася старшому братові у вісні Мати божа і сказала, що стіни класти вже досить, бо в усьому світі немає вищої будівлі. Богородиця наказала обкувати покрівлю чистим золотом і поставити золотий хрест сказала так і зникла в небесах. Скоро брати вивели покрівлю, обкували золотом і поставили золотий хрест. Тільки-но все скінчили, дзвіниця враз вийшла з-під землі і стала такою, як тепер. Так розповідає про будівництво Великої Лаврської дзвіниці народна легенда. Насправді ж робота над величною спорудою продовжувалась протягом трьох десятиліть і завершилася 1744 року. Зведена дзвіниця за проектом архітектора Йоганна Шеделя (німця, який переїхав і працював в Україні). У її створенні брали участь місцеві народні майстри, серед них багато лаврських кріпаків. Найвідоміший з-поміж них — кріпак Степан Ковнір. На той час Лаврська дзвіниця справді була найвищою баштовою спорудою в імперії — її висота сягала 98 метрів. На будівництво пішло близько 5 мільйонів цеглин різних розмірів та форм. Велика Лаврська дзвіниця — це восьмигранна чотириярусна вежа. її увінчано позолоченою банею. На третьому ярусі висіли дзвони. На четвертому ярусі знаходились куранти. Щоб піднятися на Лаврську дзвіницю, треба було подолати 374 сходинки. Звідси було видно увесь Київ. А озброївшись підзорною трубою можна було побачити Васильків, Козелець, Переяслав. Лаврська дзвіниця — гордість українського мистецтва, створеного руками наших предків.
