Кобзарі — то мандрівні музиканти — співці. Часто вони були сліпі, і їх водили білим світом хлопчики — поводирі. Тихою ходою мандрував кобзар від міста до міста, від села до села, наслухав, як живуть прості люди, та оспівував їхні жалі й радощі у своїх думах — піснях. Колись кобзарів можна було побачити і на ярмарку, і на церковному майдані, і в убогій хатині, а то й просто серед поля. І скрізь, і всюди знаходились йому слухачі, і в кожного завмирало серце від кобзарської пісні. Часто кобзарів брали з собою в бойові походи козаки. І тоді закличний і мужній голос бандури лунав на козацькій чайці серед широкого Дніпра чи бурхливого моря, підтримував бойовий дух звитяжних воїнів. Мудрі, безстрашні, високі духом кобзарі несли людям слово правди. Вони закликали народ до єднання. Піднімали його на боротьбу за свою волю. Оспівували подвиги мужніх лицарів — героїв. Кобзарева пісня була чи не сильніша за будь-яку зброю. Хто приходив на нашу землю з мечем, прагнув відразу запопасти до своїх кривавих пазурів кобзарів. А вже як ловив їх, то люто карав. Та дарма — славне кобзарське мистецтво здолало всі пекельні вогні, пережило віки й збереглося до наших днів.
