Живи, Україно, живи для краси, Для сили, для правди, для волі! Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в далекому полі. О. Олесь Недаремно розпочинаю я свій твір словами Олександра Олеся. Адже для кожного, хто вважає себе українцем, назва нашої країни є святинею, національним скарбом. З'явилася ця назва вже дуже давно, ще у XIV столітті, і стала ознакою нашої національної приналежності, нашої гордості й слави. Усі найкращі дочки й сини України протягом століть мріяли про її незалежність, віддавали всі свої сили й прагнення в ім'я цієї мети. Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Олесь, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Василь Стус — ці та інші імена навіки увійшли в історію нашої культури як імена найполум'яніших борців за волю й незалежність України, їхній внесок у здобуття незалежності є надзвичайно вагомим, так само, як і внесок мільйонів безіменних борців. Врешті всі зусилля не залишилися марними: якими жаданими, довгоочікуваними були слова держава, самостійність, незалежність тринадцять років тому! Тоді на руйновищі колишнього СРСР люди ще не замислювалися: а що ця незалежність принесе країні? Ми отримали омріяну самостійність, але що з нею робити, так на той час і не вирішили. Чи жити так, як жили, чи щось міняти, чи те й інше разом? Люди пишалися тим, що стали свідками великого кроку в розвитку України: набуття самостійності (чи незалежності — називайте як завгодно). І хто ж тоді знав, що ця гордість з роками сховається десь глибоко всередині, а назовні вийдуть зовсім інші почуття: невдоволеність існуючою дійсністю, невпевненість у завтрашньому дні, страх за майбутнє своїх дітей, постійний пошук роботи і грошей. Чому ж так болюче переживають наші співвітчизники такий, здавалось би, прекрасний період розвитку держави? Щоб відповісти на це питання, необхідно, мабуть, трошки зануритися в історію. Адже Україна протягом багатьох століть не мала державної незалежності, тому її населення втратило такі необхідні почуття, як національна гордість, патріотизм, замінивши їх якимись сурогатними цінностями. Нам доводиться тепер ламати віковічні стереотипи, вчитися відчувати себе українцями, громадянами незалежної держави, вчитися пишатися своєю Батьківщиною, навіть якщо вона поки що не така процвітаюча, як інші держави світу. Це нам треба буде збудувати прекрасне суспільство майбутнього! А поки що наше майбутнє хоч і світле, але дуже непевне. І тим, хто стане біля керма держави в такий складний час, потрібно буде попри все піднести Україну на гідний рівень. Але процес відродження державності не такий уже й легкий. Україна, яка боролася за незалежність століттями, тепер потребує хоча б кількох десятиліть для того, щоб відновити усі структури державної будови. Тому не слід думати, що вже саме визнання політичної незалежності вирішить усі проблеми, і більше нічого не слід робити. Ні, навпаки, нова політична ситуація вимагає від нас ще більше зусиль на користь держави, вироблення нового політичного мислення. Зараз же Україна розривається на шматки політичними суперечками, економічними кризами, вона пригноблена величезними боргами перед іншими державами світу. На це, звісно, можна заперечити, що не все так погано в нашому житті, адже нас врешті сприйняла як партнера Європа, ім'я нашої держави стає більш вагомим і відомим у світі. Але ж це лише маленькі здобутки, на яких зовсім не можна зупинятися. Тим більше, що слово Україна у світі нерідко згадується не тільки із позитивним звучанням: скандали зі зброєю, відмивання брудних грошей, піратська відео- та аудіопродукція. Однак чи варто говорити в такій ситуації, що ми соромимося жити у такій країні? Адже країна — це ми самі, наші вчинки, наші прагнення. Ми будуємо майбутнє своєї держави. І невже немає нічого світлого в житті нашої країни? Хочеться вірити, що є, тому що ми маємо найбільший в світі скарб — рідну мову, яка після здобуття національної незалежності інтенсивно розвивається й активно охоплює всі сфери людського життя, незважаючи на різні перешкоди. Повільно, але неухильно, розвиваються національний театр, кіно й телебачення, радіо та преса. Популярною стає українська естрадна музика, пишуться художні твори рідною мовою... Отже, живе Україна, яка здобула колись незалежність, і буде жити. Буде, незважаючи ні на що, і допомагати їй у цьому повинні ми усі, її діти, і передусім молодь. Почавши твір словами українського класика, хочу й завершити його в такий же спосіб. Адже щиро вірю услід за Василем Симоненком, що "ще не вмерла Україна. І не умре!".
