Батьки і діти! Діти і батьки! Нерозділиме і одвічне коло. Ми засіваємо житейське поле, І не на день минущий,— на віки. Б. Олійник He можна бути справжнім громадянином своєї країни, коли ти не усвідомлюєш свого коріння, коли ти не знаєш історію свого народу і своєї сім'ї. В усіх народів світу існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу. Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України як до матері, що вічно страждає, питається: Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв, не передавати мудрість і досвід народу від покоління до покоління — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові. Безцінним є й історичний досвід поколінь, тому перейняти його естафету, засвоїти якнайкраще — дуже важливо для молоді. Славна Україна наша героїчними сторінками історії, мужністю борців за її волю. Згадуються слова Тараса Шевченка, які мають закарбуватися у свідомості кожного українця: Все розберіть... та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Протягом багатьох років нас намагалися зробити людьми без роду і племені, а сьогодні наше прагнення знати своє героїчне минуле свідчить про духовне відродження нашого народу, про його славу і могутність. Вчитуюся у слова "Рідна земле моя, ти козацькою славою щедра", і мимоволі хочеться задуматися про минувшину, відшукати своє коріння, знайти ту силу, яка дасть наснагу жити в сьогоденні, любити свій народ, свою рідну землю. Справді, однією з найславетніших сторінок історії України є козацька доба, її довго намагалися замовчувати, але все одно пам'ять про неї передавалася від одного покоління до наступного в народних піснях, легендах, думах, вона жила у свідомості людей, викликала повагу й захоплення. До епохи козаччини не раз зверталися у своїй творчості багато українських письменників, поетів, істориків, і завдяки їм у співвітчизників пробуджувалася національна свідомість, патріотичні почуття. Згадаймо принаймні поезії Т. Шевченка, творчість П. Куліша ("Чорна рада"), Лесі Українки ("Бояриня"), Ю. Мушкетика ("Яса", "На брата брат"). А завдяки неперевершеним дослідженням видатних істориків М. Грушевського, Д. Яворницького ми маємо уяву про ті часи, коли зароджувалося козацтво, дізнаємося про звичаї, традиції козаків, про їх служіння рідній землі. Споконвічна мрія українців про волю і незалежність теж передавалася від покоління до покоління, тому нарешті й здійснилася. Втім, представники старшого і молодшого поколінь іноді по-різному сприймають історичний досвід. З цього приводу цікавою видається поема Б. Олійника "Урок". У характері ліричного героя поеми знайшло відображення поєднання того, що йде з глибини віків, із тим, що дала епоха сучасна. У творі зіставлені два часові плани: події другої світової війни та життя сьогодення. "Урок" написаний у формі діалогу батька із сином — людей, близьких кровно, але різних за своїми світоглядними позиціями, зокрема, різним є їхнє ставлення до історичного минулого. Та найвиразніше в "Уроці" звучить мотив пам'яті: Пам'ять віри. Пам'ять роду. Пам'ять прапора і серця. Лиш по пам'яті в людині Пізнає Людину світ. Автор утверджує думку про необхідність прилучати молоде покоління до історичного досвіду батьків, закликає пам'ятати про загиблих у боротьбі з темними силами. Ліричний герой Б. Олійника вбирає у себе минуле, бо відчуває себе ланкою безперервного історичного процесу. Ще в глибоку давнину виник звичай вести літописи, хронології роду, щоб передати нащадкам пам'ять про їхніх предків. Кожне наступне покоління розповідало про себе. В архівах зберігається чимало таких хронік. Вони дають цінний матеріал не тільки для вивчення того чи іншого роду, а й певних суспільних явищ. Адже люди, сім'ї, династії були учасниками важливих історичних подій. Метафорично висловлює думку про зв'язок поколінь поет Василь Симоненко, який очима спадкоємця дивиться на історію своєї країни: Щось у мене було І від діда Тараса, І від прадіда — Сковороди. Родина схожа на дерево. Від діда-прадіда-походять і розвиваються діти, онуки й правнуки за тією ж закономірністю, що й гілки від стовбура. Так виникла традиція родовідних (або генеалогічних) дерев, які поширилися у мистецтві багатьох країн, у тому числі й українському. На жаль, сьогодні цю традицію втрачено. Але залишається прагнення молодих продовжити батьківську справу, підтримати честь свого роду. Я, наприклад, хочу обрати сімейну професію лікаря, щоб не перервалася естафета поколінь.
