Духовні джерела відродження Існує давня легенда. Два Будівельники везли тачки, наповнені камінням. Одного з них спитали: - Що ти робиш? - Та от звеліли возити каміння - вожу! - байдуже відповів він. - А що ти робиш? - запитали другого Будівельника, що, як і перший, натомлено тягнув важке каміння. - Я будую Собор Святого Петра, - з гідністю відповів той. Це - дуже повчальна легенда, бо доводить нам непохитну істину: без віри у своє високе призначення ми не зможемо піднятися над сірою буденністю, наповнювати свої серця чистими ідеалами та самовіддано "будувати собори". Без цієї віри людина все життя просидить непомітно у затишку і буде задовольнятися малим, не розуміючи неспокою інших. Та на цьому неспокої, високому духовному горінні здіймались неперевершені собори минулого: творіння Гомера і Шекспіра, Шевченка і Пушкіна, Чайковського і Реріха. Всі наукові відкриття, одважні географічні експедиції йшли від одержимості духом і великої віри у Бога, людину і своє призначення. "Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра", - сказала Леся Українка. Я думаю, що ці слова можуть стати влучним гаслом життя тієї людини, яка присвятила себе справі духовного збагачення людства. Переконаний, що справжня людина починається там, де вона обирає важчу й вищу дорогу. А що є важчим і відповідальнішим за служіння духовним ідеалам, за їх виборювання, щоб нести їх потому людям? Згадаймо: ніде так не калічили душу людини, як в Україні. Вороги віками, роздираючи українську землю, примушували зрікатися Бога своїх батьків, зрікатися рідної історії та мови, забувати традиції, зрікатися врешті-решт себе. Та українська нація вистояла, зберігши свої духовні собори; вже десять років вона живе суверенним життям, проголосивши 24 серпня 1991 року свою незалежність. Сьогодні ми живемо в неспокійному світі. Криза духовності людства нині є найбільшою тривогою світу. Я не думаю, що треба доводити, наскільки зміліли душі в умовах сьогоднішньої боротьби за "своє місце під сонцем". Це не секрет, що духовна хвороба підкошує сили нашого суспільства, яке так довго виборювало право називатися вільним і незалежним. Забувають старих, відрікаються від малих, нехтують бібліотеками, музеями, театрами. Чи не є це тією духовною кризою, з якої ми всі повинні виводити нашу Україну? Повторюю: всі! А для цього - починати треба із себе, із своєї життєвої позиції та своїх ідеалів. Тільки маючи чисту душу і прагнення, ми зможемо принести якнайбільше користі своїй землі, залишити по собі світлу дорогу, якою піде наступне покоління. Це важлива, але, я думаю, не така вже й важка справа. Просто кожний на своєму місці повинен пам'ятати, що відродження в Україні починається і з нього теж. А може - саме з нього в першу чергу...
