Яка ж все-таки незбагненна річ — життя. Скільки дивовижних зустрічей та фантастичних відкриттів готує воно для нас саме в той час, коли найменше на них очікуємо. У цьому я ще раз переконалася, коли на вихідні поїхала до бабусі у село. День як день. Пізня осінь. Роботи особливої по господарству немає: врожай зібрано. За вікном плаче дощ, рвучкий вітер силиться зірвати з дерева останнє листя. Сиджу у "Контакті"... До кімнати заходить бабуся: "Я тут до приятельки зібралася. Занедужала вона, серце прихопило. Треба б провідати. Ходімо зі мною. І мені веселіше буде, і тобі розвага". "Яка вже там мені розвага", — думаю. Проте збираюся, щоб не засмутити бабусю. Марія Семенівна, так звуть бабусину приятельку, живе в іншому кінці села. Мешкає сама: донька — в Росії, син — у Канаді, чоловік помер три роки тому. Заходимо до магазину, купуємо хліба, печива до чаю та прямує далі. За розмовами незчулися, як дісталися до оселі Марії Семенівни. Похмура, трохи втомлена переступаю поріг і... опиняюся у справжнісінькому саду, що буяє квітами, травами, яскравими барвами. На що б не впав погляд, все виготовлено, оздоблено руками цієї непоказної літньої жінки. Вишивкою Марія Семенівна захоплюється з дитинства. Навчалася цього у своєї бабусі та мами. Усе життя збирала узори, перезнімаючи їх зі старих речей, часом зовсім благеньких, переносила їх на свої сорочки, фартушки, рушники. А коли хазяйка відкрила шухлядки комоду, в мене й дух перехопило. Вишиті сорочки, оздоблені узорами з різних регіонів України, виглядали настільки вишукано та елегантно — хоч зараз у будь-якій з них на подіум. З подивом дізналася, що вишивка — це не просто оздоба. Кожен із орнаментів — своєрідний візерунок — символ. Щоб читати їх, не досить уміти вишивати, — для цього потрібно знання з історії, філософії фольклору та етнографії. Марія Семенівна (в минулому вчителька історії) розповіла, що через цю просту, а водночас геніальну систему знаків — квадратиків, хрестиків, "вужиків" — розкривається ставлення українця до таких філософських категорій, як Всесвіт, життя на Землі, народження, смерть, осмислення свого місця та покликання. Калина — дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зорі. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — Коло. А оскільки ягоди калини червоні, то й стали символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами. Міцний космотворчий український ланцюжок: крапелька крові — жінка — народження — Україна — Відродження. Зоряне небо. Зоряна сорочка. Космічна сорочка Київщини. Ось він, Всесвіт, і людина в ньому. Лад. Варто лише поглянути на бруньки — рученята Берегиньок, вишитих по низу рукава. Одягнеш цю сорочку і відчуєш: я — частинка цього дивосвіту. Для того, щоб ця сорочка насправді вивела вас на космічні поля нашої Батьківщини, треба на плічку вишити шість зоряних рядів, а на рукаві — дванадцять... Окрилена повертаюся додому. Обов'язково скористаюся запрошенням Марії Семенівни і на наступних вихідних візьму перший урок вишивання.
