Минулися часи нищення української культури та її духовності — віри, відходять у небуття комуністичні ідеологи, що всю націю хотіли зробити атеїстами, зникли в небуття палкі прихильники хутірської культури, а відтак і обмеженого мислення. Нині ми впевненим кроком простуємо до цивілізованого європейського світу, більш відкритим поглядом дивимося довкола й помічаємо, що всі ми найперше — люди, і оточують нас теж люди, які інколи розмовляють не твоєю мовою, сповідують не твою релігію, але з повагою ставляться до тебе й не перешкоджають тобі розмовляти рідною мовою, сповідувати свою релігію. Це є ознака цивілізованого світу. Але ці ознаки мають бути і в рідній хаті (в Україні). Пошана до інших починається з шанобливого ставлення до своєї домівки, своїх традицій, своєї мови та культури. І часом не стільки дивними, стільки, на мою думку, нахабними випадами з боку північного сусіда у виступах державних мужів можна почути коментар щодо наших власних українських справ, ба навіть поради звучать «как нам благоустроіть...» Як на мене, то це, приміром, все одно, що нахабно вдертися до сусідів і почати їм розповідати, що в них меблі не такі, не так стоять, і самі вони не такі. А тут ще свої «землячки» починають підспівувати: «Дайте нам другой государственний язик — русскій»... Ми багато говоримо про нашу ментальність: то із замилуванням (які ми славні й добрі були в старі часи), то з самоіронією («Тіха украінская ноч, но сало нужно перепрятать»), то з гіркотою («Де два українці — там три гетьмани», варіант: «Де два українці — там три партії»). І складається враження, що ми ніяк не віднайдемо себе, усе ще роззираємося навколо і питаємо одне в одного: «Де ми? Хто ми? Чиїх батьків діти? Куди йдемо?» Від цих питань, врешті, складається враження розгубленості. Чому це так? Бо багато слів, та мало роботи. Ось коли наговоримося досхочу, коли вже словоблуддя перестане вражати своєю порожнечею, може, тоді ми зупинимося й поміркуємо вголос. Адже наш народ, про який, в основному, зараз говорять, що він дуже терплячий, мав у своїй історії славні сторінки, коли поняття честі, людської гідності, вірність даному слову цінувалися досить високо. Де той сучасний Проводир, який би так проникливо звернувся до своїх соратників, аби ті аж до сльози відчули правдивість слів, щоб від сорому аж млосно стало, щоб з'явилося всеочищаюче бажання покаятися й засоромитися за неправедні діла. Я вірю, що настане час, коли у своєму духовному розвитку ми сягнемо такого взаєморозуміння й довіри, коли вираз «слово честі» замінить тонни довідок на підтвердження якогось факту. Вивчаймо своє минуле, звертаючи увагу на славні сторінки, щоб упевненим кроком, очистившись від словесного бруду, прийти до світлого й кращого майбутнього.
