Коли мені виповнилося чотири роки, тітка подарувала мені малюсіньке жовте курчатко. Я міцно пригорнула цю чарівну пухнасту істоту до себе і з цієї хвилини майже не розставалася зі своїм подарунком. У дитсадок я не ходила, жила в будинку з великим двором і садом, тому мені легко було майже не випускати курча з рук. Я носила його в кишені свого фартуха, відпускала ненадовго на травичку, загородивши з усіх боків той шматочок землі, де ми гуляли. Намагалася один раз узяти із собою до кінотеатру, куди ми ходили з мамою. Правда, цього мені не дозволили. Курча росло не без пригод. Одного разу я впустила його в цеберко з водою. Бабуся пробурчала: "Спасибі, не в окріп". Бувало, що воно застрявало десь у густих заростях трави в дворі. І от виріс із нього величезний красень півень! Як же він мене ненавидів! Він налітав на мене, як шуліка, і норовив дзьобнути куди тільки дістане. Мені було дуже прикро: адже я вважала, що виняньчила його. Коли я виходила гуляти в двір, півня замикали. А якщо гуляв півень, за дверима залишалася я і з тугою спостерігала за ним через вікно. Дивне те, що ненавидів він тільки мене, а на всіх людей свою ненависть не переніс. Мені здається, більше за все моє життя таких ворогів у мене не було.
