Про тварин завжди хочеться говорити з ніжністю і розчуленням. С. Єсенін писав про них дуже поетично: И зверье, как братьев наших меньших, Никогда не бил по голове. Взагалі у віршах С. Єсеніна відчувається дуже ліричне і ніжне ставлення до цих наших братів, особливо до собак. Я дуже любила нашого собаку. І не тільки я. Його любили всі в нашій родині. Кликали його, як і собаку Качалова, якому великий російський поет присвятив прекрасний вірш, Джим. Який це був розумний і веселий ердель. Як він радів поверненню додому кожного з нас! Він розумів, що в суботу ми поїдемо на дачу, де він удосталь набігається, поплаває в ставку, поганяє сусідських курей і кішок. А недільним вечором він, угледівши збори, що починаються, першим займав місце в машині, начебто боявся, що його забудуть на дачі. А як він любив попоїсти! І як не любив стригтися! От уже два роки немає нашого ерделя, а ми все не наважуємося завести нового. Я із задоволенням читала прекрасну душевну повість Г. Троєпольського "Білий Бім Чорне Вухо". Скільки сліз я пролила над її сторінками! Тепер я розповім історію, що колись прочитала в перекидному календарі. Це була розповідь про найвірнішого і відданого собаку в світі. У невеликому італійському місті стоїть пам'ятник собаці, якого вважають найвідданішим. От яка історія відбулася в цьому містечку під час Другої світової війни. Молоде щеня щоранку проводжало свого хазяїна до автобусної зупинки, а потім увечері зустрічало його там же. Одного разу хазяїн не повернувся. Пес почекав трохи й сумний побрів додому. Наступного дня він знову зустрічав автобус, що привіз робітників із заводу. Хазяїна не було. Йшли дні, місяць за місяцем, рік за роком, а пес щодня безуспішно чекав повернення хазяїна, який загинув під час бомбування заводу, де він працював. Пес постарів, але чекав і сподівався. Так продовжувалося 15 років! З дня на день! Уже всі жителі містечка знали про собаку, який чекає... Але одного разу, вийшовши з автобуса, пасажири не побачили собаку. Вони зрозуміли, що його не стало... А через деякий час на цій зупинці урочисто був відкритий пам'ятник найвірнішому, найвідданішому собаці. Пам'ятників собакам у світі багато: і собаці Павлова за заслуги перед наукою, і сенбернару, що знаходить людей під сніжними лавинами, і санітарним собакам, що рятували поранених на полях боїв, і провідникам сліпих, і прикордонним собакам, що несуть нелегку службу. Зараз собаки роблять ще одну дуже важливу справу: вони допомагають знаходити схованки з наркотиками і вибуховими речовинами. Але, думаю, все-таки головне собаче призначення на землі — бути вірним другом людини. Давня, вікова дружба пов'язує людину і собаку. Почуття їх взаємні. Шкода тільки, що вік у собаки набагато коротший, ніж у людини.
