Минуло 22 роки, а чорний день Чорнобильської трагедії продовжує хвилювати людей: і тих, кого він зачепив своїм недобрим крилом, і тих, хто пізніше народився далеко від покривдженої, землі. Цей день не минув безслідно, він розплодив по світу багато трагедій; він буде завжди об'єднувати всіх одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Уже давно віддзвеніли чорнобильські дзвони, а ми все ще пам'ятаємо тих, хто пішов у вогонь, — вони увійшли у стогін і душу, болем зчорнену до дна: Рахунок буде 904. Усіх поіменно у незабуття. І буде суд, який поверне віру, Та не поверне молоді життя. Хто квітень наш отак підступно зрадив, Що стільки горя, аж рида весна? І хто тепер такій біді зарадить?! Щоб жив Дніпро і щоб жила Десна. Людству відомі прізвища всіх героїв-пожежників, які першими стали до бою з непокірним реактором. Серед них і прізвище Володимира Правика. Кілька років тому вийшла книга "Я писатиму тобі щодня" — це 800 листів, які Володя відіслав своїй Надії за 4 роки і 4 місяці їхнього кохання. Ось один із них: "Живу я добре. Поселили нас у клініці для огляду. Тут усі, хто був тоді там. Так що мені весело, адже весь караул тут при мені. Ходимо, гуляємо, милуємося вечірньою Москвою. Одне погано, що милуватися приходиться через вікно. І це триватиме, мабуть, місяців півтора—два. На жаль, тут такі закони: доки все не обстежать, не випишуть. Надійко, живи у батьків у Городищі. Я приїду прямо туди. Та ще хай моя дорога теща підшукає мені роботу, щоб я міг перевестися. Надійко, ти читаєш мого листа і плачеш. Не треба, витри слізки, все обійшлося добре, ми ще проживемо до ста літ, і донечка наша ненаглядна тебе переросте разів у три". Скільки треба мужності, людяності, любові, щоб так спокійно висловити своє останнє слово прощання. А в цей час виходить Указ Президії Верховної Ради СРСР про присудження В. П. Правику за мужність, героїзм і самовідданість, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, звання Героя Радянського Союзу. Посмертно. Це лише один приклад змарнованого життя. А скільки їх було? Небаченого масштабу трагедія звалилася на плечі нашого народу. Хто ж винен у ній? Конкретно ніби ніхто нічого спеціально не робив. Це не провокація, це халатність. Прояви безвідповідальності і легковажності накопичувалися й накопичувалися — і в один прекрасний квітневий день — раптом вибух... Усе цвіло — смерть прийшла невидимо. Ніхто не вірив, бо подібного ще не було. Люди проявили героїзм, ліквідували залишки аварії, але такого масштабу наслідків ніхто не чекав. Перші герої загинули всі, а скільки ще хворих, скільки народилося дітей-калік. Спасибі, держава допомогла, весь світ допомагав тим, хто зазнав радіаційного впливу. І зараз "чорнобильці" мають різні пільги, їздять до санаторіїв, лікуються. Але де гарантія, що не повториться ця трагедія? Люди, будьте пильні й обережні, безвідповідальність породжує трагедію. Хочу закінчити свій твір словами Івана Драча з поеми "Чорнобильська мадонна": За безладу безмір, за кар'єри і премії, немов на війні, знову вихід один. За мудрість всесвітню дурних академій Платим безсмертям — життям молодим.
