Давня українська література — праоснова всієї української літератури. Віршову спадщину давньої української літератури переважно становлять твори на релігійну тематику. За жанрами це були епіграми, елегії, панегірики, сатиричні вірші.



Видатними поетами XVI—XVIII століть були Климентій Зіновіїв, Іван Некрашевич, Касіян Сакович, Лазар Баранович та інші. Серед віршованих творів найбільше було віршів сатирично-гумористичних, які спиралися на народний гумор.



Сильний фольклорно-етнографічний струмінь відчувався утворах Івана Некрашевича. Його твори виділялися чистотою народної мови, простотою змісту, народним гумором. Поетична система І. Некрашевича виросла з народнопісенної поезії, а тому була поширена серед народу.



Нині відомо дев'ять творів автора: побутові сцени на зразок інтермедій, віршові листи до знайомих.



Іван Некрашевич мав святенницький сан і в своїх поезіях прагнув створити образ ідеального священика, який бореться з неуцтвом, обмеженістю простих людей.



Першим поетом, який оспівав селян, наймитів, бурлаків, був в українській літературі Климентій Зіновіїв. До нас дійшла рукописна збірка поета, яка вмішує близько чотирьохсот віршів. Найбільшу частину з них присвячено сатиричному зображенню негативних вад людини та суспільства. Поезії К. Зіновіїва були спрямовані і проти соціальної нерівності: вони сатирично викривали хабарництво, продажність судців, архієреїв, а возвеличували чесну працю:



Над усі ремесла — річ кажу відому —



Хліборобство, вигідне світові усьому.



Серед поезій К. Зіновіїва є і поезії, в яких поет прославляв козаків, що захищали рідний край і віру:



Козаків, немов святих, треба шанувати,



Позаяк і кров свою в битвах проливають,



І за віру праведну душі покладають.



Отже, віршова поезія кінця XVI—XVIII століть вийшла за межі вищих шкіл, почата відображати соціальні процеси дійсності.