«Ні. Вистояти. Вистояти. Ні — стояти», — так визначав видатний український поет Василь Стус своє життєве і творче кредо.
Він жив не в сталінсько-берієвські часи, але доля його не відрізнялася від долі репресованих у 30-ті роки українських письменників: арешти, допити, облудні звинувачення, тюрми, заслання і... творчість. Творчість для народу, який тупо повторював за партійними можновладцями, що Радянський Союз — найдемократичніша держава; для народу, що не випускав книжки з рук навіть у транспорті по дорозі на роботу; для народу, що не знав своїх найвидатніших митців.
Творчість Василя Стуса захоплювала і молодих читачів, і відомих майстрів слова своєрідністю підходів до явищ життя, умінням узагальнювати ліричні роздуми, свіжістю і оригінальністю мислення.
У одному з перших своїх віршів поет пише: «Не одлюби свою тривогу ранню»... Він звертається з цим закликом перш за все до себе самого. Це пересторога своїй душі не забувати пориви юності, коли хочеться змінити світ, зробити його кращим.
Перша половина шістдесятих років була позначена високим, хоча і дуже коротким розквітом духовного життя в Радянському Союзі та в Україні. Здавалося, назавжди зникли, пішли у небуття знущання над митцями, і зазвучали молоді і сильні голоси радянських письменників.
Але цей період історії був дуже коротким. «Відлига» — дуже точна йому назва. Відлига посеред зими. З другої половини 60-х років почався період, який назвали застоєм. Та влада добре розуміла, що застійні явища можуть бути в економіці, в політиці, але в мистецтві цього не може бути в принципі. Справжній митець не може не розвиватися, не думати про вічне, не задавати питань і не шукати відповідей. Він не може не оцінювати різні суспільні явища, не замислюватися над життям народу. А якщо він не може не робити всього цього, то обов'язково буде виступати з критикою влади, як це робило багато «шістдесятників».
Спочатку повільно, ледь помітно, а потім швидко набираючи оберти, знову закрутилася репресивна машина тоталітарної системи.
За протест проти арештів прогресивної інтелігенції Василя Стуса звільнили з Інституту літератури АН України, перестали друкувати, не брали на роботу. Якось він сказав: «Я просто інакше не можу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так».
І лихе передчуття збулося. Поета заарештували за те, що він начебто «систематично виготовляв, зберігав і розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний лад, а також займався антирадянською агітацією в усній формі» і засудили на п'ять років ув'язнення в колонії суворого режиму і три роки заслання.
Василь Стус не визнавав себе винним. Він писав: «...якщо на твоїй рідній землі тебе розпинають за любов до неї,., тоді доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни».
Євген Сверстюк якось сказав про Василя Стуса: «...він обрав хрест, приготовлений його народові». Поет прожив лише 49 років, 21 з яких провів у тюрмах.
За що знущалися і знищили поета, за що розпинали його на хресті? За мужнє слово, за незрадливу душу, за любов до рідного народу.
Не у розпачі, не з надією, а впевнено і твердо Стус сказав: «Народе мій, до тебе я ще верну...» І він повертається до нас своїм словом. Він учить нас любити правду, бути мужніми і відданими своєму народу.
