Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Це була Людина з великої літери, яка відважно й самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму — цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самосвідомість народу.
Поезія Василя Стуса — це складний філософський світ осмислення дійсності, прагнення до розкріпачення людської душі, до піднесення сили людського духу. Поет належить до покоління шістдесятників — покоління новаторів, що будило національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності.
Чому в час космічної ери, у час прогресу слово Стуса було зброєю? Чому його життя стало жертовним? Мабуть тому, що за красивими гаслами апологетів тоталітарного режиму ховалось справжнє знищення всього національного, витруювання української культури. А цей юнак, викоханий маминою піснею, Шевченковим словом, ніс у життя чисту совість і слово правди.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
Всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Йому болять одвічні проблеми боротьби добра й зла, і він як чесна людина знаходить своє місце в цій боротьбі.
Стус був "незручний" для можновладців. Його безкомпромісність була природною, а не показною, моральні вимоги до часу, до середовища й до себе були надзвичайно високими.
Я так і не збагнув
і досі ще не знаю,
чи світ мене минає,
чи я його минув.
Точність, насиченість, метал і пристрасть — ось вірш Василя Стуса. У таборах і на засланні минули десять останніх років життя поета. Імперія знущалася над сином України, який своє життя, свої страждання, свої надії пов'язував тільки з долею свого народу.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст...
Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать рядки твору. Моральну силу вистояти, не клонитися дає переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив так, як треба:
Жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Через холодні сніги і через роки неволі звертається Василь Стус до нього:
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь...
Поезія Стуса сповнена віри в Україну і її долю. Відірваність від рідної землі тільки посилила синівський зв'язок поета з нею:
