Більшу частину свого свідомого життя Євген Маланюк прожив далеко від рідної землі. Але його душа була завжди там, де він народився, де зазнав радощів першого кохання, де перші юнацькі сподівання захопили його душу, де хотів жити і мріяв померти.
Розлучений з рідною землею, Євген Маланюк намагався зберегти духовний зв'язок з нею, він завжди-був у курсі всіх новин культурного і політичного життя радянської України. Вся його творчість пронизана любов'ю до Батьківщини і тугою за нею, вболіванням за долю її народу.
Вже виїжджаючи з Батьківщини, поет питав: "Де ж знайти нам за тебе кращу серцем, повним тобою вщерть?" і розумів, що "Не забути тих днів ніколи...". "Сумним походом" назвав поет свій виїзд, бо навіть "потяг ридав: На Захід... На Захід... На Захід..."
На чужині поетові все нагадує про відірваність від рідного краю:
Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі
Мстить, нагадуючи, що тебе нема.
А пусті, нескінченні, бездонні ночі,
А ворожі, навіки вже страчені дні.... —
так поет розповідає про своє життя в чужому краю, про свою тугу за Батьківщиною у поезії "Лист". Але на його звертання не озивається Україна "ані леготом піль, ані квітом любові, ані шумом топіль, ані вітром пісень".
Туга за втраченою Батьківщиною пронизує вірш "Одна пісня" Душа ліричного героя, що чує народну пісню "В кінці греблі шумлять верби", плаче від туги за рідною землею і рветься туди, де " від білих хмар лиш смарагдова тінь біжить ланами...". Ліричний герой звертається у своїй любові до рідної землі:
О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить...
Поетові залишається тільки згадувати, як квітне "вишневим цвітом" його Україна, як зітхає у "веснянім чаду", бо тепер вона для нього — блакитний міф, "фата-моргана".
До посмертної збірки Маланюка "Перстень і посох" увійшов вірш "Війна", написаний у 1920 році. У ньому — жахливе усвідомлення того, що еміграція була помилкою:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
Цей вірш у певній мірі може сказати про те, як важко і нестерпно було жити поетові на чужині, якою великою була його туга за рідною землею, якого болю завдавало усвідомлення фатальної неможливості повернення в Україну.
