Братовбивча громадянська війна назавжди залишиться найжахливішою сторінкою в історії України. Заради примарних ідеалів син повставав проти батька, брат убивав брата. Події в Україні розгорталися стрімко, у тому величезному казані революції виварювалися, перемішуючись, людські долі і життя, які втрачали свою цінність. Смерть кружляла над просторами рідної землі, «лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного». Були вони братами, синами старого Мусія Половця. Росли в одній хаті, а потім дороги їхні розійшлися. І ось тепер брати зустрілися під Компаніївкою ворогами, бо були вони «одного роду, та не одного класу». Старий рибалка учив дітей ще змалечку: «Тому роду не буде переводу, в Котрому браття милують згоду». Але згадували ці батьківські слова Половці тільки перед загибеллю від руки брата. Першим повторив їх Андрій, командир загону добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Та Оверко, який командував загоном кінного козацтва отамана Симона Петлюри, тільки розсміявся у відповідь. Останнім словом Андрія було прокляття братові. І ось уже Оверко сидить під колесом тачанки просто на землі, затуляє долонею страшну рану на голові, а до нього підходить із револьвером у руці Панас Половець, який разом з чотирнадцятирічнім Сашком воює в загоні батька Махна. І знову, тепер уже з вуст Оверка, звучать батькові слова про згоду між братами.



Оверко не бачив своєї смерті, яка вилетіла з братового маузера і перервала його останнє «проклинаю!». Та коло подій під Компаніївкою ще не завершене. Як вихор, налетіли на махновців кіннотники, розсіяли їх по степу, а Панаса підвели до червоного командира Івана Половця. І втретє прозвучали в степу слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», які ніби розчинилися в повітрі, не знайшовши відгуку у братовому серці. Оверко швидким рухом дістав ніким не помічений маленький браунінг, але, перш ніж убити себе, встиг вимовити прокляття Івану.



З п'яти братів Половців живими під Компаніївкою залишилось двоє. І якщо судилося їм вціліти у вихорі революційних подій, чи повторять вони своїм синам слова старого рибалки: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду»?



У романі «Вершники» Ю. Яновський показав громадянську війну як кров, смерть і горе народу. Тут немає місця масовому героїзму і подвигам. Гинуть люди, руйнуються міста і села, знищуються устояні віками духовні цінності. Пригадуються мудрі слова Т. Г. Шевченка:



Того ж батька, такі ж діти,



Жити та брататься,



Ні, не вміли, не схотіли,



Треба роз'єднаться.



Брати Половці не були зрадниками чи боягузами, вони стали непримиренними ворогами, які в ім'я примарних ідей убивали один одного. Трагедія роду Половців — це трагедія України, яка довго ще буде відлунюватися голодом, смертями, репресіями.