Василь Стус жив у світі, гаслом якого були слова німецького філософа Фрідріха Ніцше "Бог мертвий". Український поет описує цю світоглядну катастрофу в такий спосіб: Немає Господа на цій землі: Не стерпів Бог, з-перед очей тікає, Аби не бачити нелюдських кривд, Диявольських тортур і окрутенства. Новий бог "почвар і люті" прагне Помалу небо Додолу опускати, аби світ Безнебим став. Вітчизною шалених Катованих катів. Пан-Бог - помер. За таких умов, як спостеріг філософ Мартін Гайдеггер, людина не стає атеїстом. Навпаки, вона починає особливо активно шукати Бога. Український поет не є винятком з цього правила. Його думки були важливою віхою в новітній історії української духовності. Стусівська дорога до Бога - "вседорога". З біблійними реаліями в ній сусідують: буддизм <поезія "За читанням Ясунарі Кавабати"), язичництво ("Накликання дощу"), містицизм ("Дивлюсь на тебе - і не пізнаю..."). Подивімося, яким же уявляє Бога ця метафізична система. Для Стуса ідеї Божого гніву й Божого виховання - реальність: Це ти мене береш, Неначе грудку сирової глини, - І місиш, мнеш і пальцями всіма Формуєш образ, щоб не задарма Іще один кавалок з України Сподобивсь тверді. Складні, трагічні відносини з Богом -значна частина переживань внутрішнього світу ліричного героя. Покора Божій руці, звертання до нього із проханням сил для опору, терпіння чи мсти, а чи з докором за негідне життя - такий спектр його молитов чи роздумів. Принциповим моментом поетового мислення є сприйняття страждань. Стус підкреслює їх творчий потенціал: вони несуть очищення, "прозорість душі"; підносячи над суєтою, повертають людині внутрішню гармонію. Однак у Стуса відсутня чітка позиція щодо цілі страждання. Поряд із перевагами він наголошує на безглуздості болю, на тому, що муки ведуть у божевілля й одчай: Усевитончуваний біль - Із краю і на край, Ступай у паділ божевіль, До відчаю рушай. Очевидно, що від розуміння страждання залежатиме й реакція на нього - спротив чи терпіння. У Стуса уникання, відчуження від мук викликає бажання втечі від життя. Стус вважає ціллю життя покуту, очищення, шлях до себе, проникнення у власну душу. Вихований екзистенціалістською філософією, автор сприймає життя як ситуацію вибору, відповідальність за який несе сама людина. Уникаючи життя, Стус роздумує над смертю. Він уважає її волею Божою, стверджує, що вона несе прозріння, злет: "смерть - то справжня втіха". Поет міркує, що найвища цінність для людини - бути собою, що ціль життя - проникнення у власну душу, сковородинівське самопізнання. Та Василь Стус не протиставляє людину й природу. Для нього богоподібність - злиття зі всесвітом, яке виражається у втраті індивідуальності. Хоча він і прагне "свого простору пристрасті", однак народження Бога в людині відбувається через смерть, через "прозорість душі", тобто перехід у несвідоме. На мою думку, головною причиною поетового ставлення до мук є особиста вдача митця. Як зауважив Іван Дзюба, Стус - поет, який "за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного". Тобто причина тут у світосприйнятті як такому, в песимізмі, приреченості й екзистенціальному трагізмі поета.
