Для ранньої лірики Павла Тичини характерні музичність, ліризм, емоційність.; У віршах поета звучать частіше запитання, ніж відповіді: Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани, Коли гай зелений цілують-милують? Автор проймається задумою зірок, трави, дерев, струмочка, бо для нього вони - неначе живі істоти. І в кожної є своя душа. Вражають і порівняння, які використовує поет. Він знаходить такі слова, які зачіпають душу читача. А роси? Хто скаже, чиї вони сльози, Такі дивні, чисті, мов перли коштовні! Задума звучить і в поезії про кохання. Це пов'язано з великим і трагічним коханням поета до Наталії Коновал. Невиліковна хвороба позбавила її життя. Ця смерть принесла поетові біль І розпач, але не вбила любові. Свої почуття він передає у вірші, зверненому до рідної сестри своєї коханої: О люба Інно, ніжна Інно! Я - сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив - Дитинно, злотоцінно. Смуток втрати і розпач передає поет і у вірші "З кохання плакав я...". Він говорить про те, що його плач став між ним і коханою "мармуровим муром", благає кохану повернутися до нього, повернутися хоча б "з сміхом-дзвоном". Поет ніби передбачав майбутню трагедію. У його віршах, j яких ще не говориться про смерть коханої, звучить застереження і пророцтво: Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця! Буду я журиться. Але кохання полонило душі молодих людей. А потім обпекло їх жагучим холодом розлучення, завдавши болю тому, хто залишився жити. Знав я, знав: навіки, - промені, як вії! - Більше не побачу - сонячних очей. - Буду вічно сам я, в чорному акорді. Промені, як вії сонячних очей! Але ця дівчина буде вічно жити у віршах, які присвятив їй поет. І доки живе поезія Павла Григоровича, доти буде через його вірші всміхатися його чарівна кохана: Десь надходила весна. - Я сказав їй: ти весна! У куточках на вустах Їй спурхнуло щось усмішками - й потонуло у душі...
