Володимир Самійленко ввійшов в українську літературу як усебічно обдарований автор. Він відомий як драматург, перекладач, фейлетоніст, сатирик, а також як талановитий лірик. Самійленка оточувала плеяда великих сучасників — Іван Франко, Павло Грабовський, Леся Українка, але й на цьому тлі Володимир Самійленко виглядає непересічно й цікаво.

У центрі інтересів Самійленка — Україна та її стражденний народ. Власне, задля України він і жив. У вірші "Патріоти" поет висміює псевдопатріотичну балаканину деяких земляків— боягузів, нероб, любителів "високих матерій". Сюжет цього вірша дуже простий: двоє хлопців базікають про долю своєї землі, захищаючи на словах народні права, відстоюючи давність української культури, фантазуючи про те, як народ, кінець кінцем, отримає свої одвічні людські права. А третій хлопець стояв мовчки поруч, бо не вмів красиво говорити, але щиро вболівав за долю безталанної України. Внутрішнім зором хлопець споглядав реальну картину сучасності:



Вбачались йому патріоти

Із купою слів голосних,

А поруч мільйони голоти,

І темність, і вбожество їх.



Володимир Самійленко не виправдовує й третього хлопця, хоч той і щиро вболіває за долю України. Автор уважає, що одного співчуття замало. Справжнім патріотом можна вважати лише того, хто не сидить, склавши руки, а насправді бореться за краще життя, боронить народні інтереси.

Також на тему патріотизму написано дошкульний сатиричний вірш про патріота Івана. Герой вірша вважає себе благородною людиною. Він підладжується під мужика, намагається говорити, як мужик, пише книжечки про народ і хвалить тих, хто служить Вітчизні. Так само як інші "патріоти", Іван клянеться в любові до селянина. Але сам герой вірша дбає тільки про власну вигоду та збагачення:



А казать промову стане.

То не жди, щоб був кінець.

Він і сам колись пристане

До роботи... в гаманець.



Ще один гостросатиричний вірш — "На печі". Поет висміює в ньому балакунів-патріотів, які захищають Вітчизну, не злазячи з печі. Такий ось ледащо вважає себе справжнім сином України, він бо лежить на якнайсправжнісінькій українській печі, звідки й перемагає супостата за супостатом, звичайно, у власних мріях. Ці типи пихаті, самовпевнені, але такі жалюгідні.

Патріотична нота, яка бринить у поезії Володимира Самійленка, і зараз звернена до національної самосвідомості українців, яку треба пробудити. Із захватом і любов'ю поет пише про рідну українську мову, яка завжди сяятиме у світі, хоча численні вороги намагаються її зневажити. Рідна мова "сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить". Це рядки з чудового вірша "Українська мова".

"Се просто благотворно — смакувати духовні клади такого поета", — захоплено писав Іван Франко. Так, дійсно велике щастя й честь мати змогу разом із Володимиром Самійленком водночас бачити різні боки медалі: "шляхетних" патріотів-блазнів і тих, хто насправді переймається долею української держави. Протягом десятиліть ім'я митця майже не згадували. Але нині Володимир Самійленко повернувся, щоб навчити нас щиро любити рідну Батьківщину.