Якби я зустріла Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі), я б її запитала: "Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?" Саме так я сприймаю творчість нашої співвітчизниці.



Про Лесю Українку завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли ми взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.



Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще із дитячих літ засвоювала уроки мужності із розповідей, що доводилося чути від рідних і близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом відбилося у її натхненних творах.



Особливо вражає мене драматичний твір "Бояриня", який лише недавно стали вивчати в школі. І не тому, що він написаний дуже талановито і майстерно, а колом тих проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засад стосунків України і Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царизму. Коли зараз я чую, що всі ми — брати-слов'яни, мене це дратує. Бо ми маємо якесь спільне мовне коріння, але не більше. Адже історичний шлях ми пройшли різний. Чому до цього часу ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку і процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні. Так, колись була Київська Русь, яка охоплювала нинішню територію України, частково Росії і незначну територію нинішньої Білорусі, але ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім'ї, вони почали формуватися і на рівні державотворення. Власне, це ми й спостерігаємо у творі "Бояриня" Лесі Українки. Пригадаймо, що ще в XVI ст. жінка в Україні мала рівне виборче право і могла бути обрана до органів правління на місцевому рівні поруч із чоловіками, то це зовсім не відповідало реаліям Московської держави. Там і натяку на таку можливість не було. Дискримінація жінок у Московії спостерігалася на всіх рівнях, хіба що велике багатство давало можливість жінці щось заявити про себе, але тільки про себе, бо нікому з таких і на думку не спадало підняти свій голос на захист тих, хто теж міг би внести щось корисне для розвитку суспільства чи держави, але мовчали, бо були жінками і сліпо слідували сформованим традиціям. Уявіть, як бути Оксані, що виросла вільною і незалежною у своїх вчинках. Єдине, на що вона мала зважати, — це повага традицій (а вони були досить демократичними) і повага до інших людей, які живуть поруч. Тому й не витримує вона цього вимушеного гніту у вигляді дикунських традицій, що пригнічують і фізично, і духовно. Не може вона заради коханого приборкати своє єство, хоча й намагається. Бо як можна заборонити людині дихати? От і Оксана не змогла навчитися ні дихати, ні жити у вільному вияві своєї особистості.



Не дивно, що цей твір довгий час не друкувався. Видно, ті, від кого це залежало, аж ніяк не хотіли, щоб люди довідалися про щось нове. Адже було так зручно причісувати всіх під одну гребінку, посилаючись на слов'янську єдність і спільність. Для чого було комусь знати, що ми, може, й маємо щось спільне в мовному корінні, але історичні умови довгий час були дуже різними. І різниця ця суттєва, вона ховається в глибинах не лише історії, а й етнічного виховання не одного покоління. Саме тому твір "Бояриня" Лесі Українки викликає великий інтерес, а письменниця — глибоку повагу за її мужність написати такий твір.



Тому осягнення своєї історії, свого коріння допоможе розуміти і нашу людську спільність і нашу відмінність заради майбутнього, щоб кожен народ віднайшов міцні і тривкі корені свого існування, щоб разом ми пишалися тим, що усі різні за історичною пам'яттю, але рівні як люди, що дбають про майбутнє і торують шляхи до єдності, не озираються назад, а сміливо йдуть назустріч як рівноправні друзі.