Життєвий шлях Володимира Винниченка простягається з Єлисаветграда на Кіровоградщині до Мужена за тисячу кілометрів від Парижа. Але де б він не жив, усі його думки були з рідним народом.
Оповідання "Салдатики!", за визначенням самого автора, "малюнок із селянських розрухів". Твір починається описом сірого, холодного березневого ранку. Темні, густі хмари повзуть над селом. На вигоні зібралися селяни, і їхні худі, похмурі обличчя повернуті у бік шляху. Учора доведені до відчаю голодом селяни розділили між собою добро з панських комор. Уперше за багато місяців "весело запалали печі по хатах", радісно "снідали селяни тієї ночі". А вранці прокотилася новина - до села йдуть солдати, яких прикликав пан, щоб приборкати непокірних селян.
І ось тепер люди тривожно поглядають на шлях, який іде з невеличкого ліска за селом, стиха перемовляються про убивство солдатами трьох селян у Кавунівці; чується жіночий плач і зітхання. Серед розгублених селян вирізняється Явтух, який упевнено заспокоює односельців. І люди вірять йому. Ще донедавна його мало примічали в селі, а тепер цей непоказний, непримітний чоловік першим став перед солдатськими рушницями, щоб захистити село від розстрілу. Він знаходить потрібні слова і розповідає солдатам про голод, який змусив селян відібрати у пана ними ж зароблений хліб, про те, що й самі солдатики - такі ж селяни, про те, що не можна стріляти в безневинних людей. І солдати опустили зброю, відмовилися виконувати накази офіцера. І тоді озвірілий офіцер вихопив шаблю і з усієї сили рубонув Явтуха. Селяни заніміли від жаху. Та ось із юрби вискочив Микола і з свистом опустив на голову офіцерові ломаку. "Коли селяни й солдати збіглися до Явтуха та офіцера, обидва були вже мертві". Ці дві смерті примирили солдат і селян. Вони розійшлися: солдати понесли вбитого начальника до казарми, а селяни з другим вбитим начальником - Явтухом - повернулися до села.
Цим закінчується оповідання В. Винниченка "Салдатики!", і письменник надає змогу читачеві самому додумувати, як могли б розвиватися події далі.
Початок XX століття був буремний. Загострилося соціальне розшарування на селі, збідніле селянство було розорене і за копійки працювало на панських ланах. Нестерпне існування було причиною масових виступів селян. Часто ці бунти жорстоко придушувалися військами, але іноді ставалося так, що солдати опускали гвинтівки, відмовлялися стріляти в нещасних, голодних людей. Саме такий випадок схвилював душу письменника. Володимир Винниченко у невеличкому оповіданні - "малюнку із селянських розрухів" - показав трагедію людського життя. Але за найжорстокіших умов існування люди можуть і повинні залишатися людьми, не перетворюватися на звірів.
Оповідання "Салдатики!" закінчується трагічно, але те, що солдати і селяни не стали ворогами, розійшлися мирно, вселяє надію і оптимізм.