Живучи в Америці, видатний український письменник завжди душею був в Україні, разом з рідним народом мріяв про її світле майбутнє. Він завжди був у курсі подій, що відбувалися в Україні, слідкував за творчістю українських письменників. У його творчому доробку є кілька посвят, одна з яких — "Сучасникам".
Максимові Рильському присвячує поет свій вірш, глибоко шануючи його за багату внутрішню культуру творчості, що несла в собі високохудожні образи й картини, за любов Рильського до українського слова, форма якого під його пером гармонійно зливалася зі змістом. На початку XX століття Максим Тадейович належав до "грона" неокласиків, що в той бурхливий час зберігали шанування літературних традицій, а не вдавалися, як більшість тогочасних поетів, до футуризму та інших формалістичних течій. Глибокою повагою до Рильського, поета і вченого, пронизані рядки поезії Маланюка, для якого він "далекий брат", "краси веселий кондотьєр", "еллін, схимник і Гоген", "алхімік мудрих слів". Маланюк розумів, у якому важкому становищі доводиться жити й творити українським радянським письменникам, адже "навколо — хащі й печеніги". Лагідно і сердечно звертається Маланюк до поета, низько схиляє перед ним свою горду голову.
Ще один вірш посвяти "Сучасникам" присвячено Павлу Тичині, але слід сказати, що в ньому автор звертається і до інших своїх сучасників, що оспівували радянську "справжність". У 1917 році Павло Тичина став провісником "нового часу", весни, що мала прийти в Україну. Він закликав віддати революції свої палкі душі, адже сприймав її, як початок нового щасливого життя. Своєю поезією, сильною і щирою, він збудив національний дух українців, у 1917—1919 роках Україна пережила воскресіння національної ідеї, зліт літератури. У Тичині вбачали нового месію після Великого Кобзаря в українській літературі, він став кумиром тогочасного юнацтва, зокрема Маланюка. Поезія Тичини була новим явищем в українській літературі, вона "на межі двох епох" звучала "сонячно-ярим оркестром", вона закликала боротися за незалежність і збудила мільйони. Про це нагадує Євген Маланюк кумирові своєї юності, що у добу тоталітаризму "віддав хвалу тиранам" і почав оспівувати радянську владу. Гіркий сарказм звучить у тих рядках, де йдеться про різницю ранньої поезії Тичини і поезії часу написання цієї посвяти:
Раптом... брязнуло враз!
...Від кларнета твого —
Пофарбована дудка зосталась.
...В окривавлений жовтень —
Ясна обернулась Весна...
Євген Маланюк не простив Тичині зради ідеї, до якої той закликав, і сміливо сказав правду про тих своїх сучасників, що зламалися під тиском радянської влади.
