Рівна по духу Марусі Богуславці чи Роксолані, тільки доля їй випала звичайна, буденна і складна. / О. Слоньовська / Життєвих колізій й перепетій, які випали на долю довго невідомого нам українського митця із діаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життів. Не судилося йому стати письменником на рідній українській землі. Далеко від України розквітла героїчно-трагічна, життєво-реалістична, правдива художня проза письменника. Надто гостро сприймав Улас Самчук усі історичні події, які переживала Україна, його рідна сторона, у XІX-XX сторіччях: саме в цей час у центрі Європи на очах усього світу знищувався великий народ! Докладалися всілякі зусилля і винахідливість, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме ці обставини поставили перед "кусливим" митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж відбувається з Україною? Мовчати письменник не міг. Отож усі свої думки, болісні, вистраждані, вилив у "найсенсаційнім з усіх творів" романі-хроніці "Марія", написаному у Празі 1933 року. Наступного року твір було надруковано у Львові. Протягом 30-х-80-х років неодноразово перевидавався у США, Аргентині, Канаді, під час війни - в Україні, у Рівному. 1991 року роман надрукували у Києві. Поштовхом до написання роману став голодомор в Україні 32-33-го років, але змалював письменник гірку історію життя України через життєву трагедію героїв роману впродовж кількох десятків років, бо така його творча манера - показувати людину в історичному часі. Марія - головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирітське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подібною до Маріїної долі була історія України кінця XІX - початку XX століття, яка після поразок минулих віків лишилася сиротою, бідною вдовою на узбіччі світової історії. Проте ціною неймовірних зусиль зуміла вистояти, на початку XX століття навіть зміцніти, сподіваючись на краще. Коли читаєш твір про долю жінки-страдниці, то здається, що вже щось подібне доводилося чути раніше. Це справді так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирітство, дитинство в наймах, перше дівоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сімейного щастя з коханим. Все склалося саме так у житті Марії. Та це ж тільки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долі Ма-ріїною значно строкатіша. "Провісники лиха" раз у раз вриваються у її долю..." Спробуємо і ми разом з Марією упродовж усіх двадцяти шести тисяч двохсот п'ятдесяти восьми днів пережити, перестраждати, пересміятись і виплакатись. Марією від народження і до старості називає автор героїню. І це символічно. Початок її життя був розкішним. Марія-немовля - "жива репетлива дійсність", вона розкошувала: "Не раз прокинеться від сну, нап'ється з материного лона пахучого напою і наповнюється радістю... Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима". Із цим властивим справжньому борцеві за існування щирим завзяттям Марія пройде весь відведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марія, Вона - сирота. Розпочались поневіряння маленької героїні: життя в убогій тітчиній родині, де ще "п'ятеро крикливих ротів", що "хочуть самі обов'язково щодня їсти". Найболючіше дівчинці не те, що ходить у брудній полотняній сорочині, вічно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марія свідомо розуміє, що вона сирота - і у відповідь своєму кривдникові вона не може сказати, як інші: "Чекай, чекай! Як скажу мамі - побачиш!.." А вона і не каже цих слів, а "піде над річку, порюмсає і знову добре". Час плине і з недоглянутої, циганкуватої, з "великим набубнявілим животиком" дівчини виросла красуня, за якою упадали хлопці з усіх околиць, а згодом ми бачимо Марію-матір. Героїня Самчуком обожнена, він намагається подати її життя у чіткому хронологічному порядку день за днем, рік за роком "у художньому стилі художньої агіографії". Ось ми бачимо, як Марія-мати годує немовля: "Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку". І цим біблійним мотивом письменник з перших сторінок роману вмотивовує "житійний", а тому й трагічний характер образу: дні її лічені, "ім'я їй Марія". Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у світі, де точиться одвічна боротьба добра зі злом. Уже малюючи портрет маленької Марії, автор говорить: "У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів'ється, розцвіте й пізнає добро і зло". А героїня ж прагне щастя. Для Марії це - радість дитинства (коли є люблячі батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловіком), радість материнства, достаток, праця на своїй землі. Але чомусь усі Маріїни мрії про щастя у дійсності миттєві. Родинні трагедії зумовлені жахливим часом. Помирають батьки, діти від першого шлюбу, від голоду в німецькому полоні гине син Демко, деморалізується недоформована розхристана душа Максима... Судилося Марії випити свою чашу сповна: спізнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолі; і що більшим було її щастя, тим більшою і страшнішою була катастрофа. Її життєвий шлях - то доля всієї України. Маріїн рід, як і більшість українців, зустріли революцію непідготовленими. А найбільше горе матері - бути свідком, як гинуть діти, згасає увесь рід: на Соловках - наймолодший син Лаврін, зять Архип, у селі від голоду донька Надія, внучка Христуся, останньою - сама героїня... Трагічний фінал наштовхує на роздуми. Весь час, від раннього сирітського дитинства і аж до революції, ми постійно відчуваємо, що в які б скрутні ситуації не потрапляли герої твору, все рівно не опинялись у ситуаціях безнадійних: мовляв, усе минеться, адже головне - життя продовжується. А чим же принципово вирізняється більшовицька влада від усіх інших? Вона такої надії не залишала нікому. Болісно це сприймати розумом, але підтвердженням цьому є роман Уласа Самчука "Марія" і, звичайно, життя. Розв'язка твору трагічна - вмирає жінка-мати, продовжувачка роду, який знищено соціальними катаклізмами. Письменник вірив у те, що Україна і українці ще відродяться, заживуть щасливо, тому і фінал роману життєстверджуючий. Марія бачить сонце, а Гнат (її перший чоловік) бачить, як "воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат цілує старечу руку своєї колишньої дружини-красуні: "Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!" Так оцінює автор долю жінки, яка мужньо пройшла крізь усі випробування і, наблизившись до біблійних героїнь, піднеслася до символу України.
