Нерозривна єдність людини і природи

Звернення до традиційних уявлень рідного наро-IV допомагає зрозуміти, що давнім українцям було ішастиве органічне єднання зі світом природи. Людини усвідомлювала себе як органічну, невідривну часин іу живої природи. Для підтримання гармонії зі світом природи існували певні закони і правила, які давші людина ніколи не порушувала. Людина намагалась (чч потреби не зачіпати жодну рослинку, жодного иііра. Навіть збираючи лікарські рослини, людина мала попросити у землі дозволу на це. Щоб земля не іалишалася порожньою, на неї замість зірваних рос-ііиіі клали шматок хліба. Збереглися свідчення, що моду, землю називали людськими іменами, напри-кіад, земля Тетяна, вода Уляна. Існувала заборона иоивати певних птахів, наприклад, ластівок, лелек. Гріхом вважали бездумне руйнування пташиних і нізд.

Ідею гармонії людини і природи порушують і українські письменники у своїх творах: Леся Українка в у драмі-феєрії «Лісова пісня», М. Рильський у поетичних збірках «На білих островах», циклі «Чотири вірші», О. Довженко в «Зачарованій Десні» І>. Олійник у поемі «Крило»», а поема І. Драча «Чорнобильська мадонна» є криком відчаю, застереженим людству від страшної катастрофи.

Отже, бачимо, що в давнину людина не намагалася бути господарем природи: все, що є на землі, вона вважала рівнею собі. На жаль, сьогодні ми втрати ли таку органічну єдність зі світом живої природи Прагнучи стати володарем природи, поставити її собі на службу, ми, мабуть, порушили якісь одвічні закони буття. За це природа мстить своїм нерозумним ді тям. Сьогодні над землею зависла небезпека екологічної катастрофи. Думаю, ми повинні наблизитись до розуміння природи, яке було властиве нашим предкам, і намагатись жити в гармонії з довкіллям.