Щоб визначити важливість внеску Б. Грінченка в українську поезію, варто співвіднести його доробок з тими невідкладними завданнями, які: постали перед поезією у період розквіту критичного реалізму. Це — боротьба за подолання "псевдошевченківських шаблонів", орієнтація поетичного слова на пряме "втручання" у суспільне життя, що спонукало до наростання у поезії "енергійної дикції", заснованій на "живій крові і нервах" автора, на його відвертому, беззастережному служінні визвольним прагненням трудящих.
Про характер власної поетичної творчості Борис Грінченко зауважував: "Я ніколи не належав до тих поетів, що увесь свій час можуть оддавати пісні. На поезію завсігди я мав тільки короткі хвилини, вільні; від праці — часом любої, дорогої, здебільшого — нудної, наймитської) Моя пісня — то мій робітницький одпочинок і моя робітницька молитва — надія".
Цілий ряд поезій Грінченка побудовано за принципом конфліктного протистояння: почуття, вільна творчість — і вимоги розуму, громадянського обов'язку. І дарма, що в конкретних життєвих обставинах Борис;
Грінченко, напрочуд цілісна особистість, не допускав і найменших вагань щодо відзначеної альтернативи, — у якісь миті щемливі поривання до"вільної творчості" знову й знову озивалися у його віршах, щоразу наштовхуючись на опір практичної розсудливості. Власне, нате вони й з'являлися у віршах, ці чуття, щоб бути безкомпромісно, хоч і не без жалю, відкинути ми. Так "розправляється" Б. Грінченко з принадами "природи... кохання.., душі раювання" у поезії "Блискучі ї зорі, небесні світила", де остаточний ; його вибір не має вагань:
"О зорі, трояндо і мила єдина! Все серце в крові: В неволі ще досі вся наша країна, — Невільниці й ви!"
І все ж мотиви лірики Грінченка патріотичні, соціальні. Розвиток літератури письменник неодмінно зівставляв із завданнями соціального і національного визволення народу, у досягненні чого покликане було відіграти значну роль — як трибуна, як мобілізуюча сила — і художнє слово. Не може бути, підкреслював Б. Грінченко, вищої та почеснішої мети для письменника, ніж ця, неможливий якийсь інший напрям, н,а якому його творчість ще повніше виправдала б своє призначення. Українська книга, доводив поет в одній із статей, лише тоді сповна виконує своє призначення, коли вона "виробляє народну свідомість, піднімає., зміцнює, а не пригнічує дух, пособляє нашому народові ставати народом мужнім, сміливим, свідомим своїх сил, певним у своїх надіях на гідну будущину!
Цим пояснюється те, що, підтримавши новаторські пошуки молодих українських письменників, які внесли у рідне письменство на зламі століття свіжий дух оновлення, Б. Грінченко разом з тим різко засудив хворобливо-декадентську тенденційність у літературі. "Я ненавиджу всі ті твори, — підкреслював письменник, — які пригнічують нам дух, псують нам ясність душевного погляду, убивають надію й бажання боротися". Відтворювати "радості й болі, що хвилюють душу сучасної людини", — в цьому вбачає Грінченко першочергове покликання письменника.
Ось так Грінченко визначав роль своєї громадянської лірики та молодої поезії. Грінченка називали поетом-патріотом, палким прихильником української мови та літератури. Кращі здобутки великої поетичної праці Грінченка — невід'ємна частина класичної спадщини українського народу.
