Ось і останні слова роману І. Багряного "Тигролови": "...сміливі завжди мають щастя". Як прикро, що роман уже дочитано, усі пригоди героїв позаду, Наталка і Григорій у безпеці. Вони сміливі, і, мабуть, тому матимуть щастя. Перед ними цікавий світ, життя, повне пригод, нові люди, що зустрічатимуться з ними. Як вони житимуть? Цікаво,..

Мене дуже схвилював цей роман. Чому? Чим вдалося авторові зачепити мою душу? Може, описом чудової, казкової природи Далекого Сходу, Може, показом життя каторжан або простих людей, що живуть у цьому краї?

Очевидно, що всім цим, а ще й життєвими фактами, які авторові не доводилось вигадувати, Іван Багряний скаже пізніше: "Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів".

Свою любов до краю, до людей автор передав і мені. Разом із Сірхами я хвилювалася під час пантування, разом з Григорієм я боролася зі смертю, разом із Наталкою відчувала кохання в душі.

Хто ж найбільше мені сподобався? Я не хотіла б вилучати когось окремого. Так само неможливо відповісти на питання про улюбленого письменника чи улюблений твір. Мені подобаються майже всі герої цього твору. Хтось приваблює своєю мужністю, хтось палким серцем... А старий Сірко приваблює усім: сильним характером, сталевою волею та доброю вдачею.

Щирий українець... Саме ці два слова найкраще характеризують його. Найдивовижніше те, що він і тут, далеко від Батьківщини, спромігся-таки залишитися тим українцем, про якого наш народ з давніх-давен складає пісні і балади. І, на мій погляд, цікаво те, що автор змальовує його не просто миролюбивим українцем-хліборобом, а воїном, мисливцем, українцем-козаком. Ще фізично сильний, кремезний, щоправда, з уже дещо уповільненою, та все ж іще не втраченою реакцією. Він є людиною родовою, такою, що природно носить у собі морально-етичні традиції свого роду-племені, нації. Коли він розповідає про переселенців з Одеси, чується, як його мова починає звучати мелодією думи. А коли Сірко починає свої різдвяні віршування, перед нами постає творча людина, що є носієм народної культури.

Старий Сірко — благородна людина, людина честі, людина слова... Він вдячний Григорієві за те, що той врятував Наталку. Цим вчинком хлопець викликав у Дениса Сірка не тільки повагу, але й батьківську любов.

Мені здається, що образ Сірка не новий, не створений Іваном Багряним, а запозичений. Переді мною постають Богдан Хмельницький, Захар Беркут, Сагайдачний та інші.

Як добре, що наша історія має таких синів, героїв, яких неможливо скорити.