Кожна народна пісня складається упродовж довгих років - звичайно, хтось перший створює основу сюжету, а потім упродовж років або навіть віків виконавці подають в нього щось своє, або щось викидають або змінюють… Таким чином пісня існує у багатьох варіантах, а ім'я людини, яка створила пісню, назавжди забувається. Але є і виключення - коли талант народного пісенника настільки великий, що люди пам'ятають автора. І хоча пісня і стає по-справжньому народною, ім'я її творця живе в часі так само як і живуть його безсмертні твори.
Такою була поетеса і автор пісень з Полтави Маруся Чурай. Дівчина, яка стала легендою… І зараз серед фольклористів гостряться спори, - чи існувала насправді Маруся Чурай, або цей лише твір народної уяви, узагальнений ідеальний юний образ? Коли я читав про життя Марусі Чурай, мені якось підсвідомо дуже хотілося, щоб вона і насправді існувала: настільки красивою і неймовірною була її історія… Нещодавно я дізнався, що історичний документ, який підтверджує факт її існування, є! Це той самий вирок, винесений їй, - зараз він зберігається в архіві Академії наук України! Отже, Маруся Чурай - реальна історична особа, яка завдяки таланту і красі, силі її поетичного слова стала людиною з легенди…
Біографія Марусі існує в декількох варіантах. Відомо, що народилася вона в сім'ї Гордея Чурая - знаменитого і чесного козака, який загинув у Варшаві. Донька легендарного батька, вона і сама скоро увійшла до легенди - завдяки своїм пісням, своєму таланту, душевній красі. Я вважаю, що дівчина заслуговувала особисте щастя і довгу, сповнену радості життя, але її доля була по справжньому трагічною. Закохана в Григорія Бобренка, Маруся мріє про споріднене щастя, але Григорій зраджує її, усупереч матері, одружується з іншою. Тоді Маруся вирішує помститися коханому… Після загибелі Григорія їй ухвалюють смертний вирок, але наказ самого гетьмана рятує її. Сама ж Маруся гине незабаром, за різними відомостями - чи то від туберкульозу, чи то в одному з монастирів, куди дівчина, зламана морально, пішла на пробачення. Життя Марусі уривається на початок 50-х років, тобто доля відміряла їй близько двадцяти п'яти років.
Марусі належать такі пісенні шедеври, як «Ой, не ходи, Григорію…»За мир встали козаки«, »Григорію, Григорію, до роботи…«які стали насправді народними піснями. Їх доля утілилася в літературних творах різних жанрів і різних епох.
Читаючи про життя Марусі Чурай, знайомлячись з її творами, я не зміг залишитися байдужим. Любов - вічне почуття, отже байдуже, в якому повіці відбувається драма людських відносин : життя Марусі хвилює нас, сучасних читачів. Ми не маємо права засуджувати її вчинок, тим паче, що ми колись не дізнаємося, що ж сталося насправді в ті далекі часи. Можливо, те зілля вона готувала для себе (як це описано в романі у віршах Ліни Костенка)? Говорять, у великих людей - великі почуття… Отже не засуджуємо вчинок дівчини… За гіркою іронією долі на тій площі, де повинна була відбутися страта Марусі Чурай, коштує пам'ятник не їй, а Петру І, який відпочивав після Полтавської битви на тому самому місці… Але шана і захоплення Марусею живуть в серцях людей і досі, а це краще чим будь-які монументи і офіційні знаки.
У простих словах Маруся змогла передати глибокі почуття, її пісні залишаються з нами і досі, вже упродовж декількох віків. Напевно, вони не прийдуть в забуття колись.
Українська земля багата на талановитих людей. Маруся Чурай - один з тих народних талантів, чиї твори вмістили в себе народну душу, усю глибину народної поезії. Це була незвичайна дівчина, її життя стало легендою, а її твори близькі кожному з нас, оскільки в них утілилися Вічні почуття, вічні цінності і та краса духу, яка не підвладна часу або життєвим випробуванням.
Коли я прочитав народну думу «Про Марусю Богуславке», цей твір надовго полонив усі мої думки. Адже я колись не чув цього імені, ні в одних підручниках або історичних документах нічого не сказано про неї. Звичайна дівчина, доля якої була долею багатьох в ті часи. Коли б не народна дума, ми б колись не дізналися про її вчинок! А скільки ще було людей, які зробили щось подібне, але їх імена назавжди загубилися в течії історії? Це, напевно, і є справжній героїзм: коли людина не думає про славу або визнання, а діє під поривом свого серця, згідно зі своєю мораллю, вічними цінностями.
Маруся Богуславка потрапила на чужу землю і стала дружиною турецької вельможі. Але на Паску вона випускає полонених, її земляків, які страждають в турецькому полоні : Став пан турецький до мечеті від'їжджати Став діві-полонянці Марусі, поповне Богуславке На руки ключі віддавати. Тоді діва-полоняник Маруся, поповна Богуславка Добре піклується, - До темниці приїжджає Темницю відмикає Усіх козаків Бідних невільників На волю випускає.
Ми не знаємо, що відбувалося в душі цієї дівчини : або мучилася вона від внутрішніх розбіжностей, або була упевнена в тому, що робить… Врешті-решт, національні корені, любов до своєї землі і до своєї віри запанували. Символічно те, що усе це відбулося саме на Паску : не лише єдність національна, а і єдність святе допомогло Марусі відчути свою спорідненість з нещасними полоненими. Сама ж Маруся говорить невільникам, щоб передали її батьку: І нехай мій батько добре піклується Земель, великих маєтків нехай не збуває Великих скарбів не збирає, І нехай мене, діви-полоняника Марусю, поповну Богуславку З неволі не спокутує Оскільки вже я потурчилася, обусурманилась…
Багато хто з українців у всі часи чи то під тиском обставин, або з якихось інших причин вимушений був покинути свою землю, але з їх мемуарів або оповідань ми дізнаємося, що, навіть звикнувши до життя на чужині, людина не втрачає зв'язку з Батьківщиною. Говорять, людина прикипає душею до місця, де він народився. Напевно, тому у багатьох народних творах висловлюється думка, що немає нічого страшнішого за полон.
Існував такий старогрецький міф про Антей: цей міфологічний герой мав силу тільки тоді, коли стояв на землі, тобто сама земля давала йому силу. Його можна було перемогти тільки піднявши в повітря. Мені здається, українці - теж своєрідні «антеи»: наш народ по-справжньому сильний на своїй землі, черпаючи сили з цього одвічного зв'язку. Так само і героїня народної думи Маруся Богуславка, відірвана від своєї землі, не маючи сили навіть боротися проти полоненика «потурчення», знайшла в собі сили допомогти невільникам, які виявилися далеко від України. Український «антеизм» - одна з рис нашого менталітету, отже не забуваємо про нього, адже єдність з Батьківщиною - непочате джерело сили, яка така потрібна нам для розвитку власного історичного шляху.
