"Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав..." — це твердження В. Симоненка з прологом до створеного ним чаруючого образу коханої.

Найбільше сподобався мені його вірш "Вона прийшла". Це поезія про перше велике, несміливе кохання, що проникає в душу людини, в її зачарований світ. Кохана з'являлася юнакові тільки в романтичних маревах якоюсь неземною красунею. "Вона до мене випливла з туману моїх юнацьких, несміливих снів". Так напише про своє почуття В. Симоненко.

Душу героя заполонило кохання, яке несло радість, щастя:



Прийшла любов непрохана й неждана,

Ну як мені за нею не піти?



Читаючи ці рядки, розумієш, що В. Симоненка захопило безмежне, чисте, як сльоза, світле й прекрасне, як вранішня зоря, всеперемагаюче кохання.

Чи завжди кохання є таким? Може, хтось любить по-іншому? Показовою щодо цього є поезія "Мені здавалась пошлою й бридкою..." Ліричні герої цього вірша розповідають про свої любовні втіхи й насолоди, смакують еротичні плітки, сміючись зі справжнього кохання. У поета вони викликають осуд, огиду — фізичну і моральну. Він доходить висновку: брутальність і кохання — речі несумісні. Найінтимніші людські почуття мають бути таємницею двох закоханих сердець:



...І я мовчав. Я не хотів про тебе

Розповісти завзятим брехунам,

Які б моє кохання осміяли.



Тільки в інтимній ліриці В. Симоненка є ліричні рядки, які вражаюче точно відтворюють сум'яття душі, розтривоженої коханням.

Це зовсім не нова тема в літературі. І, здавалося б, хто ще може краще сказати про кохання, ніж зробили це Пушкін, Шекспір, Рильський, Фет. Вічна тема! Але В. Симоненко, не конкуруючи з ними, не змагаючись, зумів створити такі прекрасні, зворушливі поезії, які хвилюватимуть ще не одне покоління читачів.