Інтимна лірика поета Степана Руданського Любов - це внутрішній світ, який окрилює людину. Багато ніжних і ласкавих слів придумали люди, щоб описати це високе почуття, щоб висловити свою палку любов до матері, нареченої, рідної дитини. Підносив це почуття і Степан Руданський, хоча і дало воно йому не радість і щастя, а сум і горе. Після семінарії він повинен був обирати: кохана дівчина і попівська ряса чи академія і наука? Руданський вибрав друге і поїхав. А удовина донька Марійка, яка любила палко, до нестями, не дочекалася. Не раз згадував вечорами поет своє кохання: Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув чорні очі, Повій, вітре, опівночі!.. Вважаю, що кохання - це Божий дар. І треба з радістю приймати це почуття, навіть якщо воно без взаємності, тому і звертається ліричний герой "Пісні" до вітру, просить повіяти "тишком-нишком над рум'яним білим личком": Як спить мила, не збудилась, Згадай того, з ким любилась, З ким любилась і кохалась, І кохати присягалась... Душа рветься за вітром, серце болить і тужить, бо передчуває лихі вісті: Вітер віє, вітер віє, Серце тужить, серце мліє, Вітер віє, не вертає, Серце з жалю розпукає. І все ж, я думаю, поет вдячний тій далекій дівчині за те, що подарувала миті кохання, примусила серце частіше битися, навчила бачити прекрасне і відчувати красу. Скільки б часу не пройшло, а згадуватиме він її з теплотою, вдячністю, з любов'ю.
|