В українську новітню поезію Дмитро Павличко ввійшов як продовжувач традицій інтимної лірики В. Сосюри, перейнятої суспільними мотивами, громадянським звучанням. Інтимна лірика — це насамперед любов у всіх її проявах: від ніжної, вдячної любові до матері, безмежної відданості Батьківщині до трепетного кохання до найкрасивішої у світі дівчини. Павличко виявився справжнім майстром інтимної лірики, майстром, який не тільки розуміє усі тонкощі людської душі, а й може звичайними рядками розбудити в серці своїх читачів цілу гаму почуттів. Гадаю, для нього найкращими ознаками його визнання були сміх чи сльози шанувальників його слова.
Коли людина закохується, вона ніби знову відкриває для себе хвилюючий світ надій та сподівань; вона на все дивиться щасливими очима безтурботності. Але все ж таки є речі, які навіть закоханий не може вибачити: це духовна зрада, це попрання принципів, на яких будується світогляд героя. Якщо прочитати вірш Павличка "Коли ми йшли удвох з тобою", то можна, здається, відчути душевний біль ліричного героя, який бачить, як кохана топче колоски на полі. Та вона не тільки топче колоски — вона топче своє кохання:
Але мені тоді здалося,
Що то не золоте колосся,
Що то любов мою безмежну
Стоптали так необережно.
Батьки привчили хлопця шанувати людську працю. Дівчина виявилася байдужою до неї, а це значить, що герої — дуже різні люди, яким доведеться йти різними шляхами життя.
Проте буває в житті й взаємне кохання, від якого бринить душа, світ здається чудовою казкою, яка ніколи не закінчиться. Павличко хотів усім розповісти про свої почуття, бо вони не вміщувались в його серці й просилися на папір:
Твоя душа звіздаста і смаглява,
Як ніч, що світер віхоли зняла.
Твоє волосся пахне, як отава
З-під скатерті різдвяного стола.
Людське кохання, як весна, приносить оновлення, безсмертя буття і роду. Разом з ним оновлюється і душа людини, стає більш щирою та відкритою до краси, до щастя, до людей. Кохання бентежить, хвилює; кохання возвеличує. Воно наче дарує увесь світ, сповнений дива та щасливих сподівань. Воно робить людину кращою, що прагне до чистоти та досконалості:
Так, ти одна, моя любове,
Даєш мені снаги обнови,
Народжуєш мене щодня
Інакшим, іншим.
У Павличка, здається, скрізь з'являється ніжна муза, яка дарує поетові незвичайні рядки, підносить поезію до безмежних висот. Ця муза — жінка, яка стає символом усього прекрасного, щирого, яка надихає на подвиги, яка додає сил і снаги. Така жінка ніколи не зрадить, ніколи не підведе, не образить. Вона стане охоронницею і нападницею, рабинею й володаркою. З нею не страшні ніякі незгоди, бо вона щира і віддана своєму коханому. І він із вдячністю пише:
Я пригорнусь до тебе
Серцем і небесами,
Раменами пагорбів рідних
І доріг поясами.
Цю жінку, безумовно, неможливо забути. їй тільки можна безмежно вірити, з нею можна поряд пройти до кінця життєвий шлях. Мене вражає ліричність віршів Павличка про кохання, його щирість та непідробна повага до жінки. Він ладний вмерти заради неї або разом з нею: Я житиму доти, Допоки горіти буде Долоні твоєї дотик. Та поезія Павличка — це не тільки вірші про кохання. Це сповнені поваги та вдячності рядки про рідну матір, яка буде завжди проводжати у вічну путь життя своїх синів та дочок і знову та й знову чекатиме їх коло своєї хати. А щоб не забували вічно зайняті діти своєї неньки та рідної оселі, дарує їм на згадку вишивану сорочку. Вона стає своєрідним талісманом, оберегом дорослої вже дитини. Вишита чорними і червоними нитками, сорочка уособлює людську долю, весь життєвий шлях людини:
Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні дороги.
Так і усе життя людини: червоне та чорне — радість та сум, щастя та печаль. А понад усім цим — материнська любов.
Я зачарована поезією Дмитра Павличка, яка дихає любов'ю і відкриває чарівний світ щасливих сподівань і мрій. На першому місці у цьому світі стоїть кохання, пристрасне й таємниче. І серце тягнеться йому назустріч, радіє .. .і сумує, бо життя — це переплетіння чорного та червоного кольорів.
