Ідея сильної особистості в поезії Лесі Українки Уявіть собі картину пізньої осені... Непривітна вона, безрадісна. Голі дерева мерзнуть під холодним небом, яке затягли важкі олив'яні хмари. Вони погрозливо зависли над порожніми полями і, здається, хочуть притиснутися до землі, вкриваючи все навколо сірим мороком. Ох, ті осінні хмари! Чого від них сподіватися? Не теплого благодатного дощу, а холодного мокрого снігу - передвісника зимових хуртовин... А якщо й думи схожі на ті важкі осінні хмари, то на душі стає зовсім тоскно. Леся... Тендітна дівчина з небесною блакиттю в очах. Вічна легенда. Доля не слала їй пуховиків під боки, бо все її життя - то тривала й виснажлива війна з хворобою. Та хто сказав, що тільки в здоровому тілі здоровий дух?! Леся переконує нас в протилежному, кожною своєю поезією утверджує непереможність духу сильної особистості. Вона не боїться смерті, вона сміливо стає проти бурі, щоб помірятися з нею силами, - і перемагає. Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень І стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень. Вона називала своє життя "темною ніччю", свої думи - "хмарами осінніми", свій шлях - дорогою на "гору круту крем'яную", куди підіймалася, несучи "камінь важкий". А сама була ясним променем, що пробиває "темряву ночі", яскравою квіткою, яка "на вбогім сумнім перелозі" розцвіла в лютий мороз; зіркою, яка осяяла тернистий шлях до волі. "Сміялася крізь сльози" і "серед лиха співала пісні", бо твердо була переконана в тому, що "ніяка туга краси перемагати не повинна". Це був девіз її життя, і добре було б, якби він став дороговказом для кожної людини. Вона кликала "без надії сподіватись" і вірила, що квіти, посіяні на морозі, зійдуть - "і настане ще й для мене весела весна". Слово своє Леся, зробила зброєю в боротьбі за світлу мрію, "безжалісним мечем", що карає ворогів народу й стоїть на заваді до здійснення найзаповітніших сподівань. Із захопленням говорив про Лесю Великий Каменяр Іван Франко, дивуючись з того, що у цієї "слабосилої хворої дівчини" стільки мужності, стільки любові до життя, стільки пристрасті в художньому слові, що з нею не зрівняється жодний поет-мужчина, бо чоловіча лірика тієї пори часто хибувала нотками безнадії, розпачу, розгубленості. Вона змалку знала собі ціну, не дозволяла опускатися "безсилим рукам", прагнула праці без відпочинку, знаючи, що "людині боротьба і праця милі". Не приймала ні від кого співчуття, ненавиділа почуття жалості, гордо проголошувала: Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука Чи пісня й думка кволі? Її пісня, її думка вийшли в люди, щоб своїм вогнем палити байдужих, будити безпам'ятних, освітлювати нації шлях до верховин духовності й краси. Хтіла я тебе в серці сховати, Та було моє серденько тісне, - Ой палка ти була, моя пісня!
