І. Василь Стус — поет лірико-філософського складу. (Філософічність його поезії виявляється не на рівні теоретизування, а є власністю світовідчування, світобачення. "Один з найкращих друзів — Сковорода", — так напівжартома написав В. Стус 1969 року. Сковородинівське "пізнай самого себе і через себе — світ" глибоко й органічно увійде в Стусову поезію, визначивши сенс його життя і творчості. Дедалі частіше у поезіях 70-х років XX століття подаються роздуми над власною долею, над своїм покликанням бути "співцем Всесвіту", над долею свого покоління:
Ми не перші і не останні
Під розгойданим небом стали...
Ми добою до бурі поставлені
Лицями славними.)
1. Мотиви смерті і глибокої самотності. (Уже в ранніх поезіях В. Стуса беруть початок характерні для нього мотиви тривоги за долю народу як провісника "смертних конань" свого віку. Духом самотності, подекуди ще не усвідомленої, пройнято всі вірші:
Кому повім свої тривоги ранні?
І крик, і оклик. Окрик і луна.
Так напише митець у вірші "Надворі сніг. Зима. Побіля тину...")
2. Тривожний стан поетової душі. (Багато нестримного смутку і тривоги у віршах, пов'язаних з описом природи як провісниці настрою ліричного героя: "схід розтривожено тремтить"; промінь "виграє тривогу", вітер "тривожить віти чорних сосон". Поет не зосереджується тільки на власному стані, він хоче "возвеличити тривогу в краї". Від початкового усвідомлення, що "нема неплинного в житті, неплинна тільки смерть", він приходить до подолання природного страху смерті:
І зважитись боротися, щоб жити,
І зважитись померти, аби жить...
("Не можу я без посмішки Івана...").)
II. Поезія В. Стуса — постійне відкриття. (Настрої і почуття поет відображає у процесі їх формування. Він "пропускає" світ крізь себе, "помножуючи" себе і тим самим помножуючи світ. "Шлях до себе", на думку Стуса, веде до пізнання світу. І хоч "між світом і душею виріс мур", поет докладає зусиль, щоб зруйнувати той мур, знайти втрачену гармонію.)
1. Україна — це безмежна любов поета. (У своїх поезіях В. Стус відтворив добро і справедливість, правду і гуманність. Він не мислив життя без України:
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Його поезії — новаторські за своєю суттю, оригінальні філософськими осмисленнями буття, вони нелегкі для розуміння, бо поет часто відходить від усталених канонів образотворення, деформує слова й поняття.)
ІІІ. Табірна поезія В. Стуса. (Уся табірна поезія славного українського митця просякнута страшною правдою, духом неволі і нескорення. В. Стус створює реалістичні картини того жаху, який супроводжував життя українського народу впродовж історії. Так, у вірші "Як добре те, що смерті не боюсь я" поет створює образи своїх однодумців, які віддали життя за торжество ідеалів, за щасливе життя народу.)
1. Нове розуміння ролі народу в житті держави. (В. Стус по-новому трактує роль народу в тоталітарному суспільстві. У народних стражданнях він звинувачує сам народ, гадаючи, що його вина в тому, що кращі сини гинуть у таборах. Авторові не зрозуміло, чому народ терпить таку страшну кривду, чому мовчить і кориться. У думках Стуса — суперечливість самої країни, в "якій він слова жодного не вчив".),
2. Життя — театр абсурду. (В. Стус пророкує кінець країні, в якій держава "напівтьма і напівсонне". Він виражає впевненість у тому, що винні в народному стражданні будуть покарані, а Україна стане державою світла й добра, любові та ласки, державою, в якій поважатимуть людину-творця.)
