Бачив життя до останнього дна сотнями ран! Євген Плужник Серед тих, кому судилося "Розстріляне Безсмертя" постає талановитий поет Євген Плужник. Доля подарувала йому всього 38 літ (1898-1936). Тяжко хворий на сухоти, він був заарештований і зісланий до концтабору на Соловки, там і помер. Скільки їх, молодих, талановитих, люблячих світ і життя, розтоптав чобіт сталінських інквізицій?! Особливих провин не шукали, варто було лише потрапити у сіті людоловів. З особливою ретельністю полювали на опозиційний талановитий світ мистецтва, на духовну еліту з її життєтворчим духом. Євген Плужник - людина із вершин незвичайного таланту, тихої вдачі, стриманий, навіть обережний. Тримався незалежно, і цього було досить... Він не був "ворогом народу", ворогом радянського ладу. Плужник намагався його зрозуміти, осмислити, "...бачив життя... сотнями ран!.." Його твори стали вираженням правди і совісті. Хто ще міг так щиро ввірити себе сучасникам? Суди мене судом твоїм суворим, Сучаснику! - Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання... Поет переконаний, що зрозуміють його: І пізній сум, і радість передчасну, - Їм промовлятиме моя спокійна щирість. Отже, саме "спокійна щирість" була основою його світобачення та світосприйняття, яку не могли пробачити йому, коли у 20-ті роки почалися в Україні судово-політичні процеси. Читаєш чисті і проникливі рядки поета і розумієш, що світ його душі міститься у душі багатостраждального українського народу: Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі-тихі поля... Мій народе! Темний і босий! Хай святиться твоє ім'я! Вражає глибина думок і почуттів Є. Плужника. Життєву науку він пізнає у природі: Вчись у природи творчого спокою В дні вересневі. Мудро на землі... ...Вір і наслідуй. Вічність природи, Всесвіту навіває філософські роздуми про вічність і незнищенність краси: ...Я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі... Життєву даль йому відкривали "...пелюстки вуст дитячих", чиста душа, перша зустріч і любов. У найскрутніші хвилини втоми і зневір'я звертався до Т. Г. Шевченка, у нього поет черпав сили: І знову в серці відчуваю мир я І тихий голос радісних надій. Отже, прагнення миру і радісні надії були йому так необхідні! Поезія Є. Плужника, як і його життя, адресована суспільству. Задля майбутнього суспільства він здатний на самопожертву: Благословен єси, часе мій! О, жорстокий! І весь в крові! - Це нічого, що я, мов гній, - Під посіви твої нові! Ця жертовність життєстверджуюча: "Бо ось вірю і зросту колись". Вийшовши з народних витоків, страждаючи за народ, останнім шматком хліба ділячись із сусідськими дітьми у голодному 1933, Є. Плужник увійшов у безсмертя, вірячи у торжество добра: Зійде колись велетенський посів Тишею вірних днів!
