Роман «Собор» Олеся Гончара став справжнім явищем в українській літературі. Він порушував головні проблеми часу. Автор точним чуттям художника передчував і час оновлення суспільства, і час великої біди для народу, яку готували в ті далекі 60-і пристосуванці, юшкоїди, що мислили на рівні своїх потреб, а не на державному рівні. У чиновництва виробилася своя психологія, дикий, але реальний стереотип мислення, згідно з яким вважалося, що чим більше виявляєш зневаги до свого національного, рідного, тим найкраще доводиш свою вірність комуністичним ідеалам. Це був злочин уповільненої дії, втрати від якого потрясли наш час.
У зв'язку з цим пригадується образ незрівнянного Володимира Ізотовича Лободи. Цей чинуша, крім органічної нелюбові до пам'яток національної історії, виявляє особливу зацікавленість питаннями меліорації, адже земля, вода особливо беззахисні перед його «новаторством». «Не Архімед, не Галілей — чиновник іде по світу... Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі», — каже Ромця Орляченко. Лобода готовий накласти резолюцію не тільки на долю окремої людини чи міста, а й на долю всієї^України. Він поспішає виявити ініціативу, щоб не проґавити своєї хвилини. Його погляд спиняється на урочищі Скарбному. Володьці байдуже, чи осушити плавні і засадити звільнене місце овочами, чи затопити їх водою, перетворивши цей чудовий куточок природи на гниле болото. Тільки б він був уславлений як ініціатор і натхненник цього перетворення. Його очі блищать жадобою влади. Він рідного батька готовий проміняти на кар'єру, собор — витвір мистецтва і пам'ятку історії розвалить, аби тільки піднятися на щабель вище. Йому начхати на красу, на ідеали, на людей і рідну землю. Він хоче тільки влади.
Такі, як Володька Лобода, не тільки мріяли про перетворення природи. Вони активно діяли: будували атомні станції, на рівнинній Україні створювали штучні моря, осушували болота, які поїли водою малі й великі ріки. Усе це порушувало і деформувало віковічні природні структури. Нерозумне втручання призвело до того, що в наш час значна частина України знаходиться на грані екологічної катастрофи.
Люди часто чули й щиро вірили словам чиновників і запопадливих науковців, що у них все передбачено, але уроки Чорнобиля зобов'язують поставитися до подібних запевнень з належною критичністю. Особливо в наш час, коли мотивом нових проектів стало не тільки бажання вискочити вище по службових сходах, а великі гроші. «Володьки» постаріли, але ще повні сил. Вони прийшли в нове тисячоліття, живуть поряд з нами. Вони активні й агресивні і вже не оглядаються сторожко на думку людей, особливо не «принижують» себе запевненнями про доцільність нових проектів. Ми всі, кому болить доля рідної землі, повинні піднести своє слово на захист степів, лісів, річок — всього того, з чого складається багатство України.
