Духовні цінності людини своїм корінням сягають глибокої давнини, коли ідеалами була щира та чесна праця, турбота за її успіхи, коли життя приводилось у відповідність до законів Бога і природи. На жаль, наш прагматичний вік наклав свої корективи на духовність людини.
Поставити свого сучасника обличчям до норм, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином української землі взяла на себе обов'язок поетеса Ліна Костенко. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов'язані з духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво. Звичайно, у зв'язку із своєю позицією поета-патріота Ліна Костенко перебувала в опозиції до офіційних властей тоталітарного радянського суспільства.
У своїх поезіях Ліна Костенко бачить конкретних винуватців моральної і духовної деградації людей. Це - "номенклатурні дурні, бюрократи, пласкі мурмила в квадратурі рам", тобто вся радянська система. За вказівним порухом диригентської палички комуністичних ідеологів появляються "мастаки пристосувати крок", люди кволі. З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: "Не відступитися і не покласти лжу на струни". Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури і мови. Проблеми мови порушені поетесою у кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії "Біль єдиної зброї" є те, що рідній "трагічній мові" труну "не тільки пороги, а й діти власні тешуть". Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні "на нашій - не чужій землі". Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу і її мову не вбити нікому:
У поезії "Заворожи мені, волхве" поетесу зацікавило питання, "що писав би Шевченко в тридцять третьому, тридцять сьомому роках?" Звичайно, що поетеса не піддае сумніву стійкість Шевченка, його моральний дух. Тому, на її думку, "побувавши на Косаралі, побував би ще й на Соловках". У поезії авторка йде за ходом історії: Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реабілітований. Хоч посмертно, - зате свосвременно.
А як же сприйняли у 30-х утиски та репресії Косинки, Куліша, Курбаса їх сучасники? Мовчки. Промовчали кривду, заподіяну Стусові, Світличному, Снєгірьову, Литвину, Тихому у 60-х. "Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет", - нагадує поетеса собі про свою громадянську совість. І квіти від неї падали під ноги шістдесятникам у залі суду, звідки її виводили силоміць радянські міліціонери.
Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам'яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах "Маруся Чурай". Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам'ятайте, нащадки, свою історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.
Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші "Вже почалось, мабуть, майбутнє". Тут читаємо: "Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине". Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам'ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність Батьківщині.
Поезія "Життя іде і все без коректур..." нагадує про обов'язок прожити життя чесно, змістовно.