Б. Олійник - поет-мислитель, який у своїй творчості порушує проблеми взаємозв'язку людини і космосу, поет-мрійник, чиї мрії облагороджують почуття і дарують людині "крила". Мрія підносить людину, робить її здатною "літати", духовно розвиває її.
Поема-казка "Крило" - це ірреальна історія: хлопчик рятує від загибелі пораненого журавля, а той на знак вдячності навчає його мистецтва літати. За цією історією, як мені здається, - потреба гармонії між людиною і природою, бо без гармонії не буде життя.
Мене дуже схвилювала поема, бо взаємозв'язок людини і природи - це складна філософська, вічна проблема. У ній - запорука нашого людського життя, бо людина - це частинка природи: маленька, розумна, мисляча, але частинка! Думати про збереження природи - це думати про майбутнє людини. Такого висновку доходиш, прочитавши поему "Крило".
Не може не хвилювати щирість і доброта маленького хлопчика. Врятувавши птаха, він ніби врятував свою мрію про далекі життєві дороги, стає крилатим, тобто благородним. Хлопчик щасливий від свого вчинку, між ним і птахом виникає взаєморозуміння:

Не журись!
Щовесни прилітатиму, брате,
Бо крилом я до тебе приріс.

У стосунках "олюдненого" птаха і хлопчика головне - духовне розуміння одне одного, яке поет образно передає так:

А потім над селом вони злітали,
І зорі їм ховалися під крила,
І так обом їм хороше було!

Однак цю ідилію порушив "сусіда-завидюх", який, щоб приховати крадіжку, свідком якої став птах, убиває журавля. Бо журавель до нього:

За звичкою довірливо ішов.
(Бо думав же - людина)...

Із смертю птаха юнак втратив здатність літати. Я розумію це як духовне спустошення ліричного героя від втрати високих життєвих ідеалів: гине душа, яка не вміє боронитися від зла. А це дуже страшно, коли гине душа людини.
Мені здається, що в поемі "Крило" Б. Олійник порушив проблему екології душі. Поет ніби переконує читача, що ніякі матеріальні блага не дадуть людині духовного злету. Порушення гармонії природи і людини неминуче призведе до катастроф у сфері моральних цінностей, якими єднається все живе на планеті. Слова осуду звучать у кінці поеми:

Пересидить кару...
Не вийде, дядьку,
Ти таке вчинив,
Що і статті у кодексі немає,
За котрою судили б ми тебе.
Ти ж найсвятіше - небо - дядьку, вбив.
А це вже вище від людського суду.

Цими словами поет застерігає нас, читачів, що людина мусить жити високими помислами, не порушувати нормального плину життя, жити і творити добро, бо без цього не буде її життя духовно багатим, внаслідок чого вона і не зуміє побачити красу і неповторність світу.