Чи виконали ми заповіт Шевченка?
...Вітер. Він прийшов із синьої глибини Дніпра, з диких широких степів, вологих густих лісів. Приніс із собою свіжість води, гіркий запах полину, солодкувато-прохолодний - кориці: саме так пахне ліс восени. Повітря насичене новинами. Вони кружляють між небом та землею.
На що чекає вітер? Кому він приніс звістку?
...Він стоїть на високій Чернечій горі, звідки бачить все навкруги. Неперевершену стрімкість ріки, глибину лісу. Спостерігає небо. Воно плине над його головою, сумне, високе, горде. Забите штормовими хмарами, воно змінює, все, що є неправильним.
Тому вони так схожі. І нерозривні. Глибокі, постійні, високі, єдині...
Єдині для народу, землі, культури. Так само, як небо, простягається десниця Шевченка над нашою Україною, над нашими серцями.
Вітер здіймає із землі сухе осіннє листя, піднімає його до куполу неба.
Століття дивиться він звідси, між небом і землею, на неньку Україну, якій віддав усі свої думки і почуття, поривання.
Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі Було видно...
Так заповідав він. Не наситившись краєвидами Батьківщини, не намалювавшись ні словом, ні фарбою, він просив, щоб із- його могили було видно широкий степ, чути могутній голос Дніпра, високі схили. На все життя пов'язаний з українською землею, українською природою, Кобзар немов захищає і пестить її і після смерті. Височіє над нею великий Поет і спостерігає все, що діється навкруги. Здається, ніщо не здатне промайнути повз його суворий гордий погляд.
Чи знав він, що стане святинею для українців? Незалежно від статусу люди йдуть пішки до Пророка, піднімаються східцями на гору - "на прощу до Тараса", щоб принести вісті, випустити на волю думки, спитати поради, сповідатися
...Рухи вітру майже видно, відчутно його холодний дотик. Він заривається у волосся, одяг. Немов перевіряє. А потім легко підштовхує до самого пам'ятника.
Високий, величний монумент піднімається від землі, підпирає собою свинцеве небо. Внизу вибито напис:
Свою Україну любіть,
любіть її ...
Во время люте
за неї Господа моліть
...Це був Його девіз. Правило, яке вело, як ліхтар крізь бурю, крізь жорстокі життєві перепони. Незважаючи на всі свої незгоди, Шевченко завжди пам'ятав про свою Батьківщину, підтримував народ, хоча сам знаходився дуже далеко. Його настанови відновлювали моральні сили людей, змушували продовжувати боротьбу, тобто продовжувати жити. Адже наше життя - суцільна боротьба, у якій перемагає сильніший.
Твори - долі звичайних собі селян, і для кожного знайшлося місце у палкому серці, за кожного воно боліло. А понад усе - за долю матері своїх часом нерозумних дітей, України.
Поряд із життєвими історіями - заклик до боротьби за волю, свободу, за саме життя. Непримиренний боєць, Шевченко весь час був у боротьбі за свою Батьківщину. Бо він хотів бачити свою країну вільною, щасливою, націоналізованою. Веселі великі заможні родини, освічені діти, щасливі очі матері, усміхнена сліпучо золотим сонцем природа - ось та ідилічна картина, що вимальовувалась у серці Шевченка. Ось вона "вольна, нова сім'я".
На жаль, він пішов. Пішов зарано, адже ж стільки ще потрібно було зробити! Але його гордий, Український дух завжди перебуває з нами. Він був з нами, коли ми рвали кайдани задля вільної, незалежної, суверенної держави. Ми здобули її. І саме зараз, коли йде відродження нації, культури, традицій, нам потрібна його підтримка і порада. Саме заради цього я прийшла до української святині.
Він чує мене, чує голос наших душ. І його такі дорогі, безцінні слова, його відповідь із тих глибоких небесних висот доносить до нас дикий український вітер, що пахне Дніпром, степовими гнучкими травами і осіннім листям...