Навчання нагадує мені намисто, бо кожну його довгу нитку супроводжують великі і малі намистинки відкриттів. Перед тим, як чомусь навчитись, ми спершу відкриваємо для себе види мистецтв та їх витвори, коштовність яких осягаємо з часом.
Усе життя ми збільшуємо кількість разків намиста, а разом з ними збільшується і кількість намистинок на мотузочках.
Найвідомішим і найвитонченішим мистецтвом дехто називає поезію. Дійсно, вона є великою помітною намистиною у ґердані нашої свідомості.
Та в іншому - поезія є сповіддю душі людини, але аж ніяк не витвором мистецтва або людського хотіння. Поезія - це правда душі, можливо, тому вона всім зрозуміла і доступна. Відмінність її полягає в тому, що вона вбирає в себе інші мистецтва: прозу, музику, живопис. Бо всі вони осідають у свідомості людини, впливають на її філософію та сприйняття життя, на ідеологію і почуття, на оточуючий світ. А це ми і намагаємось передати у віршах. Вольтер сказав колись: "Поезія - це музика душі". У віршах віддзеркалюються всі людські вади і бажання, почуття і думки.
Поезія змушує читати між рядками. Бо в ній головне не сполучення слів, а атмосфера, якою вони оточені. Традиційним для письменства є звернення Івана Драча до розкриття важливої ролі поетичного слова у людському житті. Для когось слово - це зброя, для когось - ледве не єдина умова збереження національної свідомості, державності, слово поезія святе, воно - молитва. У творі ж "Балада про соняшник" автор порівнює поезію із сонцем. Здавалось би, звичайне і, так би мовити, буденне порівняння. Але якщо зупинитись на ньому, то можна побачити світло і тепло, які ллються із цих слів: сонце - єдина зірка на небесному склепінні, що створює існування на землі, поезія - зірка на небі нашої свідомості, яка творить духовне життя. Без них на землі панували б холод, темрява і пустка, безчуйність. Чи не Це має на увазі письменник? Холод гострих слів, темрява почуттів, духовне запустіння. Якщо б не було поезії, не було б почуттів, емоцій, як не було б живих створінь без тіней. Поезія - це відбиток у дзеркалі, слів нашого сприйняття життя, життєдайна стежинка золотого сонця на воді, яка тремтить, хвилюючись від вітру.
А якщо пригадати те земне створіння, що завжди пов'язане з сонцем? Звісно, соняшник, відповімо ми, намагаючись згадати бабусин город і цю рослину на ньому. Чи, можливо, його насіння?
Із появою сонця соняшник оживає і починає слідкувати за ним. Так прокидаються люди, які знайшли поезію у своєму серці.
У творі "Балада про соняшник" описане "золоте німе захоплення" поезією - недосяжним "сонцем на велосипеді" - маленького хлопчака-халамидника, що просить покататися хоч на рамі. Серед дитячої, простої, теплої, але такої звичайної буденності хлопець-соняшник раптом помічає яскраве засмагле сонце у червоній сорочці, яке відкриває йому новий незвіданий світ. Соняшник вже не зможе відвести погляд від сонця. Народжений на землі, він назавжди пов'язаний зі світилом. Тільки люди, захоплені поезією, можуть провести інших у світ, де здійснюються мрії і банальність стає незвичайністю.
Форма балади, обрана Іваном Драчем, як завжди підкреслює незвичайність звичайного. Твір насичений теплом і любов'ю до поезії, які передаються читачам. "Балада про соняшник" у кожного викликає різні асоціації і почуття. Хтось відчуває те, що відчуває кожен з нас, прокинувшись сонячного ранку вдома і знаючи, що попереду ціла відпустка. Дехто, якщо б його спитали, в які кольори розмалював він цей твір, відповів би, що тільки світлі, теплі і сяючі. Але є те, що єднає ці почуття і асоціації, - вони обов'язково позитивні, добрі, милі, адже життя прекрасне тим, що кожної миті кожен із нас має можливість відкрити для себе нову, дивовижну грань світу.