Вигук як особлива частина мови

Серед частин мови особливе місце посідає вигук. Він не називає предметів, ознак, дій, не змінюється і не слугує для зв’язку слів у реченні.

Вигуком називається частина мови, що слугує для безпосе­реднього вираження різних емоцій, волевиявлень, звуків то­що, але не називає їх. Наприклад: Ой, та й гарно ж тут як! (Панас Мирний). Слово ой не має лексичного і граматичного значення — виражає захоплення.

За походженням і будовою вигуки поділяються на не­похідні (о, ах, ой, гов, пхе, овва) та похідні, що утворилися з повнозначних слів і словосполучень (слава, леле, горе, диви, отакої. Боже мій, лишенько моє).

За значенням вигуки поділяються на чотири розряди: емоційні, волевиявлення (спонукання), етикетні слова і вирази та звуконаслідувальні слова.

Емоційні вигуки передають почуття, настрій, переживан­ня людини: ай, ух, ех, ой, слава Богу. Вигуки волевиявлення (спонукання) — наказ, побажання чи слугують для привер­нення чиєїсь уваги: тпру, цабе, гей, геть, ну, марш, киш, агов, алло. Етикетні слова виражають вітання, прощання, подяку, радість зустрічі, побажання: привіт, будь ласка, дякую, до по­бачення.

Звуконаслідувальні слова складають окрему групу і відтворюють різні звуки навколишнього світу: кукуріку, няв-няв, кря-кря, ш-ш-ш, гур-р-р, бух, брязь.

Увага! Якщо вигуки вимовляються протяжно, то пишуть­ся через дефіс. Порівняйте: а! і а-а-а!

Від вигуків можуть утворюватися повнозначні слова, най­частіше іменники й дієслова: акання, акати; хекало, хека­ти; охи, ахи тощо.

Слід відрізняти вигуки від скорочених дієслів.