Завжди напружено, бо завжди — проти течій, Завжди заслуханий: музика, самота. Так, без шляху, без батька, без предтечі. Так — навпростець — де спалює мета.
Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути, Тим криком, що горить в кривавім стиску уст, І знать, що випало — загаснути забутим, І спомином кінця — кісток народних хруст.
2.
Так вийшовши з глухого степу, З зітхань страждальної землі, Вирізьблюю німий життєпис На дикім камені століть.
Так конструюю вічний образ На сірім цоколі часу, І мудрість протина, як кобра, Гадючим зоренням красу.
І розраховує, й шепоче, І виміряє кожен крок, Лиш електричне колють очі Крізь все мереживо морок.
Заплутуюсь густіш і гірше Під діямантовий гіпноз, І тільки бачу — камні, вірші, І тільки чую — гул погроз.
І все боюсь: скінчиться термін, А я не скінчу завдання І попливу один, без керми, У тьму вмираючого дня.
3.
Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згораю, — Чи ж побачиш, почуєш Ти?
Недорізаним звіром — вітер Проридає в страшний простор. (Там жито — надовго збите, Там чорним повітрям — мор).
А я мушу незморено — просто — Смолоскипом Тобі Одній, Я — кривавих шляхів апостол — В голубі невечірні дні.
