Твір на тему Я пишаюся своїми батьками (твір-роздум)
Вранці ми з татом займаємося на спортмайданчику. Одного разу ми поверталися після чергового тренування. У безлюдному місці в трансформаторній будці ми побачили собаку породи колі, так звану шотландську вівчарку. У неї була довга руда шерсть з білими цятками. З усього було видно, що хазяї з якоїсь причини кинули її. Завезли в безлюдне місце й поїхали. Рано-вранці людей поблизу не було. Ми зрозуміли, що собака голодна, вона тремтіла, жалібно дивилася нам в очі. "Що будемо робити?" — запитав я тата. Він відповів: "Пішли вдвох, а повернемося втрьох? А що скаже мама?" Я запропонував: "Давай покличемо собаку, і якщо вона піде за нами, то буде жити у нас". Так воно і сталося. Собака залишилася в нашій родині. Назвали ми її Лада. Потім вирішили, що все-таки треба дати об'яву. Може, собака загубилася і її шукають хазяї. Ми повісили рукописні оголошення в людних місцях і стали чекати. Одного разу у двері подзвонили. Увійшов літній чоловік і сказав, що, судячи з опису, це його собака. Я покликав Ладу. Коли вона побачила цього чоловіка, то грізно заричала. "Йди ж до мене!" — владно промовив незнайомець, але собака відступила у кімнату. "Вона вас боїться", — сказана мама. "Собака моя, — різко і зло відповів чоловік, — що хочу, те й роблю з нею!" Він направився до Лади, й мені здалося, що вона готова була кинутися на нього. "Тоді платіть мені за неї", — раптом сказав незнайомець. "Давайте зробимо так. Я пораджуся з чоловіком, коли він прийде з роботи, а ви нам подзвоните — запропонувала мама. — Думаю, ми улагодимо це питання". Усе обійшлося, батьки не віддали Ладу. Колі й понині живе в нас. Я пишаюся своїми батьками за їхню великодушність.
