ГРІНЧЕНКО БОРИС ДМИТРОВИЧ
1863 (27.11) 1910(23.04
Вперше почув я про Б. Грінченка від луганського скульптора Ілька Овча-ренка десь у 1964 році. Він тільки-но закінчив роботу над портретом Козака Лу-ганського і вже марив образом Грінченка. У його майстерні збирався невеликий гурток свідомих українців, серед яких найшановнішим був відомий письменник Микита Чернявський. Саме від них дізнався про тернистий і подвижницький життєвий шлях Бориса Дмитровича Грінченка, про його вчителювання в Олексії-вці, в народній школі X. Д. Алчевської. У ті часи не могло бути й мови про вста-новлення пам'ятника письменнику, бо з новою силою працювала ярликова ідео-логія, насувалась чергова хвиля українофобства, одна за одною закривалися на Луганщині українські школи. Та, незважаючи на ці гнітючі обставини, І. Овчаре-нко збирав по крихтах необхідний йому матеріал, читав і перечитував Грінченків словник, робив перші скульптурні ескізи.
Як реліквію тих часів, зберігаю одну з таких моделей напівфігури письменника, який тримав Словник і мов іконою благословляє світ. Оте перше знайомство з подвижницьким життям та творчістю Б. Грінченка у майстерні Іль-ка Овчаренка стало для мене подією, яка остаточно пробудила мою національну самосвідомість. Тоді ж пощастило мені придбати у букініста Грінченків Сло-вник під редакцією академіка Сергія Єфремова та Андрія Ніковського. Три томи того Словника було випущено в світ видавництвом «Горно» у 1927—1928 роках. Четвертий том світу не побачив, бо редакторів звинуватили у причетності до неіснуючої «Спілки визволення України» і розстріляли...
Недовгий, але славний і плідний життєвий шлях пройшов Борис Дмитрович Грі-нченко. Він прожив лише 46 років, але його літературна, наукова та педагогічна спадщина вражає не тільки своїм колосальним обсягом, а й своєю фундамента-льністю і це останнє уявляється мені найбільш дивовижним, особливо ж, коли зважити на те, що він, не маючи університетської освіти, досяг вершин людсько-го духу та наукових знань виключно завдяки самоосвіті.
Майже сім років життя /1887—1894/ Б. Грінченка пов'язані з Олексіївкою, що у Перевальському районі на Луганщині, куди запросила його вчителювати відома просвітителька Христина Данилівна Алчевська. То був найбільш плідний період його життя. Саме тут, в Олексіївці, Борис Дмитрович написав і надрукував 196 творів різноманітних жанрів. Друкувалися вони у галичанських виданнях, бо в російській Україні слово українське було заборонене. Крім повіс-тей «Сонячний промінь», «На розпутті» та драми «Хатнє лихо», він написав чи-мало оповідань з життя сільських дітлахів, здійснив прозовий переклад «Слова про полк Ігорів» та написав серію нарисів про життя славетних.
... Вперше я відвідав Олексіївку років п'ятнадцять тому, коли з кіногру-пою обласного телебачення ми готували для «Літературної карти України» мате-ріали про перебування Грінченка в Олексіївці. Після тих перших відвідин Олек-сіївки буваю там частенько й у будь-яку пору року, і завжди радісно мені милу-ватися мальовничими краєвидами тієї місцевості.
... З прадавніх часів несе цією землею свої тихі води до Лугані, а з нею — до Сіверського Дінця, річечка з нехитрою назвою Біла. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ-Алчевськ, відкривається краєвид зеленої долини із старими вер-бами. По лівому берегу над річкою здіймаються скелясті кручі. Правий берег рі-чки від самої води неспішне підіймається вгору, і аж біля обрію переходить у широкий степ з типовим представництвом донбасівської степової флори і фауни.
А перед річкою, над квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи добротних селянських домівок. Коли у надвечір'ї затихає потік вантажівок на ав-тотрасі, у тих загінних садках можна почути, як «хрущі над вишнями гудуть».
Це і є Олексіївка.
Увагу кожного на в'їзді в село привертає одноповерхова будівля з сі-рого плитняка, що допитливими вікнами-очима ось вже 115 років вдивляється в довколишній світ. Зовнішній вигляд будівлі майже не змінився з тих часів, коли тут вчителював Б. Грінченко.
От тільки дзвоник... Тоді був ще той, старовинний, з дзвінким, радісним і щасливим голосом, а зараз запрошує дітей на уроки електричний /саме таким си-гналом сповіщають про початок та кінець роботи в офіційних установах, конто-рах/.
Якось напровесні, коли по яругах ще лежав сніг, а пагорби вже звільнили-ся від нього, приїхав я до Олексіївки у справах підготовки до 125-річного юві-лею Б. Д. Грінченка. Була велика перерва. Біля школи, на пагорбі, весело мету-шилися діти. Поки мій супутник, вельми досвідчений у фотографії, фотографував школу, я підійшов до хлоп'ят, привітався з ними і запитав про Б. Д. Грін-ченка. Діти якось зніяковіли, а хлопчисько років дванадцяти несміло відповів за всіх: «То, мабуть, той, що був директором до Ольги Іванівни» /О. І. — теперіш-ня директор школи/. Відразу зауважу, що після відкриття пам'ятника пись-меннику та шкільного музею, який одержав звання народного, сьогодні не тільки старожили Олексіївни, а й кожний школяр не тільки знав Грінченка, а й може, при нагоді, стати досвідченим гідом, який з радістю проведе відвідувача музею стежиною Грінченка.
Але тоді, ранньою весною, відповідь зніяковілого хлопчиська мене не по-радувала, бо чекав іншої, знаходячись у місцевості, де все нагадувало про Грін-ченка: та ж школа з блоків сірого плитняка, тільки вкрита не фарбованим у зеле-ний колір залізом, а сучасним сірим шифером. З шкільного подвір'я можна поба-чити й знамениту скелю, що описав її Борис Дмитрович у світлій романтич-ній повісті «Соняшний промінь». :
А неподалік, крізь мереживо верхівок саду біліє одноповерхова бу-дівля. Іду до неї. Тут у 1887—1894 роках мешкав Б. Д. Грінченко. У ті часи будиночок мав вигляд флігеля, збудованого, як і школа, з сірого плитняка. Зараз до флігелю прибудовано приміщення ковальні, а там, де жив письменник, роз-ташувалась контора: вся будівля пофарбована вапном. До речі, відомий на Луганщині українознавець і дослідник життя т творчості Грінченка
Богдан Васильович Пастух розповідав мені, що знайшов у київських літературних архівах лист письменника до дружини, в якому він не тільки з по-дробицями змальовує своє мешкання у Олексіївці, а й наводить креслення з розташуванням у кімнаті меблів. Отже маємо чудовий фактичний матеріал для реконструкції помешкання Бориса Дмитровича.
Вуличка, на якій стоїть будинок, зовсім коротенька й виводить на широ-ку, переорану під городи, леваду.
...Через напоєну вологою ріллю прямуємо до річки Білої, що хвилястою стрічкою стелиться вздовж широкої балки. Ось, нарешті, вкрита тогорічним лис-тям стежка, вона в'ється понад самою річкою. У тихій воді відзеркалюється сіре небо, задумливі верби, осокори та старі в'язи.
Унизу, аж понад самісінькою річкою, поросли більші дерева, а поміж їх вилася в холодку стежка;
вона доводила аж до містка, що зроблено було через річку у панський сад» /читай — парк Алчевських — Ю. Є./.
Саме ці рядки згадав я, ідучи стежкою, що довела мене... до містка. Так, і місток є! Звичайно той, грінченковський не зберігся, але сучасний місток із ме-талевих конструкцій стоїть на тому ж місці.
Блукаючи стежинами понад Білою, згадав я і про те, що до Олексіївки Борис Грінченко прибув, коли йому минуло тільки 23 роки. Але вже тоді, зовсім молодий, без університетської освіти, він був своєрідним епіцентром гро-мадської думки й потужним генератором української ідеї на теренах зру-сифікованої України. До Олексіївки йшли листи видатних діячів української культури, з молодим педагогом шукають зустрічі, щоб порадитись з питань відродження національної школи. Його перші публікації жваво обговорювалися у студентському середовищі Харкова, Києва та Львова. Під час перебування у Олексіївці його відвідують В. Самійленко, І. Липа та Т. Зіньківський. Відомо, що І. Липа та Т. Зіньківський зібрали різножанровий фольклорний матеріал, який передали Грінченку до його тритомного видання «Этнографичес-кие материалы».
Один з найбільш плідних дослідників наукової спадщини Б. Грінченка, викладач Луганського педагогічного інституту імені Т. Г. Шевченка Олекса Не-живий, розповів мені, що стосунки між Грінченком та Зіньківським були більш ніж товариськими. Останній раз вони зустрілися восени 1891 року в Олексіївці. В тому ж році Трохим Аврамович . Зіньківський помер у 30-річному віці. Після смерті друга Б. Грінченко видав двотомник «Писання Трохима Зіньківсь-кого», який невдовзі було заборонено царською цензурою, бо твори небіжчика мали позитивний вплив на розвиток національної свідомості українського наро-ду.
Саме це підкреслив Грінченко, завершуючи життєпис Зіньківського сло-вами: «... ось через що з великим жалем спиняємося ми перед Зіньківського до-мовиною, ось через що сумуючи дивимося навкруги,шукаючи, хто міг би стати замість його, хто міг би так, як він, жити одним — любов'ю до рідного краю».
Життєві принципи небіжчика відповідали поглядам самого Грінченка, тому стають зрозумілими їх дружні взаємини. Коли у 1892 році Іван Липа, у майбутньому відомий діяч Центральної Ради УРН, відвідав Олексіївку, він отримав від Бориса Дмитровича фото на згадку про зустріч із таким пророчим написом: «Запевне прийде той день, що воскресне рідна країна. Ми віддамо свою силу на те, щоб сей день прийшов якомога швидше. Будемо жити — будемо пра-цювати на користь рідному краєві; будемо вмирати — умремо з. його ім'ям на вустах. Невідомих одного одному особисто єднає нас служіння нашій невмиру-щій великій ідеї».
(Джерело:Ю.Єненко. Промінь добра. Нарис-есе.—Луганськ, 1994)
